Таку оцінку найчастіше ми чуємо від наших читачів. І радіємо їй!..
Таку оцінку найчастіше ми чуємо від наших читачів. І радіємо їй!..
… — Скажи мені, скільки важить сніжинка? — запитала Синиця Голуба. — Майже нічого, — відповів Голуб. Тоді Синиця розповіла йому таку історію: — Якось я відпочивала на сосновій гілці, аж раптом почав падати сніг. Це навіть не була заметіль, ні, лише кружляли легесенькі сніжинки, легенькі, мов сон. Оскільки я не мала інших справ, то розпочала рахувати сніжинки, що опускалися на мою гілку. Їх упало 3 751 952. Коли ж легенько і тихенько впала 3 751 953-тя сніжинка, таке собі майже нічого, як ти з цього приводу висловився, — гілка зламалася… Оповівши це, Синиця відлетіла. Голуб, великий авторитет у галузі миру ще з часів Ноя, на хвильку замислився, а потім промовив: — Можливо, потрібна ще тільки одна особа, щоб у світі запанував мир? Подумай, а може, бракує тільки Тебе?
Олександр ЗГОРАНЕЦЬ, головний редактор «Волині-нової»
Це оповідання «Майже нічого» італійського священика і письменника Бруно Ферреро я мав взяти за вступ до своєї історії про 10 копійок. Але трохи більше тижня тому на газетному ринку змінилися правила гри, причому настільки не на нашу користь, що закрався сумнів із приводу однієї ідеї, яку ми разом із нашими партнерами–поштовиками хотіли вам запропонувати. Проте вагання тривало лише якусь мить, бо опускати руки журналісти «Волині–нової» не звикли. Але перш за все я маю повідомити Вам не дуже приємну річ. «Укрпошта» збільшила на 45% ціну за доставку преси. Тому газета «Волинь–нова» з наступного року подорожчає. Подорожчає суттєво — на 2 гривні у місяць. Боляче, бо знаю, що цих грошей Ви собі не намалюєте, адже більшість із Вас живе, рахуючи кожну копійку. Проте іншого виходу немає. Або доведеться піти з простягнутою рукою до влади… Цього від нас, чесно кажучи, тільки й ждуть. Але ж при цьому і відкусять руку, тобто, доведеться співати тій владі тільки хвалебні оди про «пакращення». Сумніваюсь, чи потрібна буде комусь така газета. Звичайно, можна всіх собак вішати на працівників «Укрпошти». Але совість не дозволяє це робити, адже перед очима стоять ті бджілки-трудівниці — листоноші, більшість з яких отримують порівняно невеликі зарплати. Вони за будь-якої погоди несуть кореспонденцію і супутні товари, місячи гумовими чоботами десятки кілометрів болота… Тому й залишають пошту. Є села, де по кілька місяців немає листонош. Бо їхня робота справді важка. Тому сподіваємось, що обіцянка підвищити зарплату листоношам у зв’язку зі збільшенням вартості перевезення, не залишиться пустою цяцянкою. Бо поштарки не просто несуть до Вас газету «Волинь», а тричі на тиждень приносять до Ваших осель наші серця. Адже все, що йде в газеті, пропущено через серця наших журналістів. Добре–зле–високе–низьке–чарівне–потворне–щире–штучне… проходить через їхні душі. Газета є індикатором життя… І ми намагаємось бути об’єктивним індикатором. Хоч це дуже багатьом не подобається. Як у владних колах, так і в рядах опозиції. До перших ми вже давно потрапили у список неугодних. Щодо останніх, то тепер чомусь просувають думку, чи варто опозицію взагалі критикувати, бо вони, мовляв, такі нещасні, а тут їх ще й добивати… Та щасливі вони насправді. Гляньте лишень, на яких автомобілях роз’їжджають, в яких хоромах живуть! Це одна Тимошенко, яка дала їм посади і звання, сидить. А те, як зараз себе поводять її колишні соратники, нагадує вже не велике мискоборство (за Ліною Костенко), а відверту гру у піддавки — тільки б мене ніхто не чіпав. Лише один приклад. Арсеній Петрович Яценюк. Надзвичайно розумний чоловік. Але як його вивело із себе моє запитання, чому він запросив журналістів в один із найдорожчих закладів Луцька, куди 99 % прихильників опозиції ніколи не зайдуть. «Офіціант, меню!» — одразу вигукнув він. Потім став вивчати розцінки і сказав: «Так риба ж — 20 гривень. Хіба це дорого?» Я кажу: «За 50 грамів? При волинських зарплатах?». Нас має хвилювати не прізвище кандидата в президенти, а те, якою він бачить завтра Україну. Без усякого там пафосу: заможною, щасливою, розвинутою… Цікавлять реальні кроки. Але опозиціонери вже зараз не знають, що робити з тим, що влада перехопила на свій фланг гасла про євроінтеграцію. А якщо Янукович випустить Тимошенко та ще й віддасть «Межигір’я» дітям–сиротам, що тоді будуть робити? Хоча влада теж вміє здивувати. Який цирк вона влаштовує, по кілька разів відкриваючи ті самі об’єкти, коли на Волинь приїжджає хтось із Києва. Або коли з уст керівників області ми чуємо, що волинські медсестри отримують по 5 тисяч гривень… І попри це головні регіонали області знають, що навіть коли не будуть при владі, все одно матимуть змогу на сторінках «Волині-нової» висловити свою позицію. Хоча ті, хто зараз співає дифірамби, тоді обливатимуть їх усіляким брудом… Саме свободою слова «Волинь» завжди і відрізнялася від інших волинських газет. Саме на таких позиціях ми будемо й надалі стояти. Від влади вимагаємо прозорості, а не прикрашених звітів про небувалі здобутки, а від опозиції — реальних програм–кроків, а не гасел, як можна змінити на краще життя в Україні. Є море претензій і до нас, газетярів. На жаль, не всі українські журналісти користуються мудрими порадами того ж Бруно Ферреро щодо нас: «Щоб перше слово було добре, Щоб друге слово було правдиве, Щоб третє слово було справедливе, Щоб четверте слово було щире, Щоб п’яте слово було відважне, Щоб шосте слово було делікатне, Щоб сьоме слово несло втіху, Щоб восьме слово було ласкавим, Щоб дев’яте слово було сповнене поваги, Щоб десяте слово було мудре. ДАЛІ — МОВЧИ!» … Клас, правда? Але скажу, що попереду нас чекають непрості часи. Проте ми впевнені, що наші читачі — ті, хто передплачував обласну газету десятиліттями, і ті, хто тільки нещодавно відкрив для себе газету із 74–річною історією, — залишаться з нами. Як кажуть патріоти нашого видання: «Жити на Волині і не читати «Волинь» — це нонсенс». Тим паче, її ніхто не змушує передплачувати. А тепер про те, що я мав на увазі з самого початку, коли говорив про ідею, яку хотіли Вам запропонувати. Редакція «Волині–нової» вирішила: 10 копійок із кожного передплаченого місячного комплекту йтиме для знедолених дітей (на рік це вийде 1 гривня 20 копійок з кожного). Менше 1 копійки за номер! Наші друзі-поштарі цю пропозицію підтримали. Пропонуємо і Вам, дорогі наші читачі, стати благодійниками. Адже передплачуючи нашу газету, Ви насправді допомагаєте комусь із діток. Запитаєте, що можна купити за 10 копійок? Ми теж ставили собі це запитання, бо зараз найдешевша коробка сірників коштує 15. Проте, виявляється, за них можна купити ДУЖЕ БАГАТО і ДОПОМОГТИ ДУЖЕ БАГАТЬОМ. Геть як в історії про маленьку сніжинку, розказану на початку. Подумайте, може бракує саме Ваших 10 копійок, щоб комусь допомогти? Але продовження нашої оповіді про 10 копійок — вже у наступному четверговому номері «Волині».
