Старі люди, які порпаються у контейнерах зі сміттям, звична картина для українських міст. У селі немічній людині підсоблять сусіди, а як є сім’я, то вона престарілих членів родини мусить шанувати. Адже їхня пенсія переважно становить основу сімейного бюджету...
Старі люди, які порпаються у контейнерах зі сміттям, звична картина для українських міст. У селі немічній людині підсоблять сусіди, а як є сім’я, то вона престарілих членів родини мусить шанувати. Адже їхня пенсія переважно становить основу сімейного бюджету...
Галина СВІТЛІКОВСЬКА, заступник головного редактора газети «Волинь–нова»
Близько трьох відсотків українців живуть за межею бідності, за 20 гривень на добу. Це — дані, оприлюднені фахівцями Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України. Найменш забезпеченими є жителі північно–західного та південно–центрального регіонів, благополучніші люди на сході та в центрі держави. — Двадцять гривень на день у мене ніяк не виходить, бо я частину пенсії відкладаю на чорний день. А раптом перестануть виплачувати? Тоді прийдеться з голоду помирати. Кажуть, пенсіонерів уже більше, ніж тих, хто працює, то звідки ж візьмуться кошти в Пенсійному фонді? — міркувала 75–річна лучанка, колишня вчителька, яка на схилі літ залишилася самотньою у чотирьох стінах міської квартири. У ще гіршій ситуації молоді сім’ї, які не мають власного житла, майна, нерідко — й роботи, які не можуть знайти застосування своїм знанням, рукам, а вимушені сидіти на шиї у батьків. Залежно від методики оцінки бідності, в Україні від 15 до 26 відсотків людей є малозабезпеченими. Але більше, аніж нестатки, тривожить простих смертних відчуття невпевненості у завтрашньому дні, нестабільність, а ще — кричущі прояви соціальної несправедливості. Нас закликають затягувати пояси, а ті, хто безсоромно грабує, «прихватизовує», привласнює, втративши міру і здоровий глузд, демонструють суспільству стандарти життя із золотими унітазами. Корупція роз’їдає державу, робить народ злиденним, а купку циніків — мільярдерами. Сукупні активи 100 найзаможніших українців становлять 61 відсоток річного ВВП країни. Хтось отримує зарплату в одну тисячу гривень, хтось — 40 тисяч, а середня виглядає прийнятною, що дає привід представникам влади говорити про «покращення». Так, на хліб поки що вистачає, але нормального, якісного харчування більшість наших співвітчизників позбавлена, як і належного медичного обслуговування, нормальних побутових умов, можливості підвищувати свій культурний і освітній рівень. Бракує грошей на ліки, на книги, на спортивні секції для дітей, на квитки до театру, на обнови до свята і ще багато на що. Ми б і готові потерпіти, згадати досвід старших поколінь, які пережили на своєму віку і голод, і холод, але якби це були тимчасові труднощі заради великої і спільної мети, що гуртує й об’єднує націю. Ми б і готові йти за кимось, хто б нас вів, але цю місію в Україні чомусь беруть на себе або сліпі поводирі, або лукаві. Тому й нема надії, що колись прийдемо до заможного й благополучного життя. Бо хоч і прямуємо начебто до Європи, та насправді залишаємося поряд із більшістю відсталих країн Африки. Кого звинувачувати, як не себе? Бідні, бо продаємося за кілограм гречки під час виборів, бо не вміємо відстоювати свої інтереси, не почуваємося господарями, звикли боятися, намагаємося «бути скраю». Знаємо, говоримо про це, зітхаємо і навіть сльозу пускаємо, особливо за чаркою під час застіль, як заспіваємо сумних народних пісень про гірку недолю. А на ранок викидаємо у відро зі сміттям недоїдені салати, прибираємо пляшки, тамуючи важкість у шлунку, оговтуємося після святкування. І життя далі котиться звичною колією. Напевне, наша славнозвісна гостинність і прагнення за будь–яку ціну щедро накрити стіл — теж від бідності, комплексу меншовартості. Заїдаємо соціальну депресію, накупивши харчів і горілки за останні гривні. Щоразу, йдучи повз контейнери зі сміттям, згадую слова папи Франциска: «Викинутий шматок хліба — вкрадений у тих, хто голодує». Не можна говорити про бідність як про абстрактне поняття, застерігає понтифік. «Бідність — це плоть убогого Христа, присутня у голодній дитині, в хворому…». Це — спонука до милосердя. Тож, скаржачись на злидні, не забуваймо ділитися з тими, кому ще важче. А «вибившись у люди», не вважаймо інших нещасними невдахами. Можливо, допускаючи сусідство розкоші та злиднів, Всевишній випробовує наші серця й душі, даючи привід задуматися, де цінності справжні, а де — мнимі.
