НАРОДИЛАСЯ З УМІННЯМ ВИПЛІТАТИ КРАСУ

Вироби із рогози, соломи, верболозу, інших рослинних матеріалів стали невід’ємною складовою побуту, окрасою інтер’єру. А завдяки талановитим митцям, таким, як заслужений майстер народної творчості України Руслана Вронська, — ще й творами високого мистецтва

Євгенія СОМОВА

МАЙСТЕРНІСТЬ ВІДШЛІФОВУВАЛА НЕ ОДИН РІК
Ще з порога чую терпкий запах лози. На плиті у майстерні булькає вода, в якій варяться тоненькі прутики.
— Готуємо лозу до роботи, розмочуємо, щоб була еластичною, пропарюємо, — пояснюють дівчата–студентки, котрі освоюють лозоплетіння під керівництвом Руслани Іванівни.
Помітивши, що одна з них неправильно зробила «шнурочок» для майбутнього кошика, педагог виправляє помилку. Дивлюся, як вправно працює з лозою жінка, і створюється враження, що вона народилася з цим умінням. Кажу це і чую у відповідь, що вчилася не один рік.
Лозоплетінням Руслана Вронська займається з юності, а останні 17 років передає свої знання і вміння учням Луцького училища культури і мистецтв імені І. Стравінського. Майстриня каже, що ніколи не думала, що це ремесло стане для неї засобом мистецького самоутвердження, самовираженням її творчої натури, бо ж мріяла бути художником. П’ять років училася у Луцькій художній школі. І коли прийшла пора вибирати професію, твердо знала: буде вступати до мистецького закладу. Але перша спроба стати студенткою закінчилася невдачею — не пройшла за конкурсом. Звісно, були сльози, відчай. Але, як кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло. Дівчину запросили вести художню студію в селі Купичів Турійського району. Там і зустрілася з народною майстринею Марією Кравчук, відомою на той час соломкаркою. Її вироби зачарували. Дівчина, яка мала небайдужу до краси душу, вирішила навчитися ще й соломоплетіння. Уроки, які дала їй знана соломкарка, і були першим досвідом роботи з природними матеріалами. Зародився, як каже нині пані Руслана, інтерес до декоративно–прикладного мистецтва. Тож коли до рук потрапила книга про плетіння з лози, вирішила спробувати себе ще й у цьому виді творчості. Вивчила технологію, спробувала дещо зробити сама — вийшло.
Прагнення вдосконалюватися привело її до Інституту мистецтв Волинського державного університету імені Лесі Українки. Правда, тоді воно було ще підсвідомим. Адже своє майбутнє з лозоплетінням не пов’язувала. Було бажання вчитися у мистецькому закладі, де викладали не тільки лозоплетіння, а й малюнок, композицію, живопис. Останнє, певне, й зіграло головну роль при виборі закладу. Дівчина все ще сподівалася, що вдосконалюватиметься у живописі.

ПЛЕТЕ ТАК, ЯК ДІДИ–ПРАДІДИ
Кардинально змінилися плани, коли зустрілася з мистецтвознавцем, головою Спілки майстрів народного мистецтва Волині Зоєю Навроцькою. Саме вона розгледіла в Руслані Вронській не просто ремісника, а творчу особистість.
— Я вже тоді працювала викладачем в училищі, — розповідає пані Руслана. — Побачивши мої роботи, Зоя Навроцька запропонувала їх на виставку претендентів на членство у Спілці народних майстрів України. Їх визнали традиційними, творчістю народного мистецтва. Мене атестували народним майстром України. І це зобов’язує плести так, як наші діди–прадіди, створювати вироби традиційного характеру, які бачила в музеях, — правильної пропорції, форми і фактури.
У лозоплетінні Руслана Іванівна найцікавішим вважає втілення художнього задуму. Щоб створити виріб, треба виносити його в уяві, продумати якою має бути форма, яке плетиво використовувати. А ось найважливіше — заготівля сировини. Сплести річ — то півсправи, переконана. Результат роботи залежить від якості сировини. Якщо вона неправильно заготовлена, всі старання зійдуть нанівець, виріб буде недовговічним.
Майстриня використовує лозу, яка виросла на берегах Стиру, обабіч залізничної колії. До заготівлі залучає сім’ю. Ріже її з кінця листопада до початку грудня, коли припиняється сокорух, а також наприкінці зими. Тоді прути найміцніші. Вона проварює їх кілька годин, ошкурює (знімає кору), сортує і сушить. Перед плетінням мочить у гарячій воді, щоб стали гнучкішими. Ніколи не фарбує хімічними барвниками. Каже, що це матеріал, який не потребує цього.
Завдяки природним властивостям лоза вже різнобарвна. Має зелений, бордовий, оранжевий і навіть жовтий відтінки.
Особливо обурює мисткиню те, що чимало народних умільців лакують і фарбують великодні кошики, в які кладуть продукти. Вважає подібне недопустимим. Ці вироби, на її думку, мають бути екологічно чистими, такими, в яких колись несли святити паски, яйця і все, що Бог послав до свята.

ІГРАШКИ З ЛОЗИ РОЗКУПОВУЮТЬ УМИТЬ
Роботи майстрині ексклюзивні. Створені з високою майстерністю, вони зачаровують глядачів на виставках, ярмарках — місцевих, всеукраїнських та закордонних, у яких бере участь. Працюючи над оновленням форми, декору своїх виробів, майстриня прийшла до думки, що потрібно відродити традиційне плетіння іграшок із лози.
— Плести їх складно, — каже співрозмовниця. — Вони дрібні. Треба зробити їх міцними, заплести всі закінчення матеріалу, щоб дитина не поранилася. Для забавок беру найміцнішу і найгнучкішу лозу та корінь сосни. Створюю форму з урахуванням того, хто буде ними бавитися: хлопчик чи дівчинка.
Здебільшого майстриня надає іграшкам форму булави, яблука чи груші. Плете найчастіше брязкальця, наповнює їх звуком — бобами, квасолею, кавою. Природні матеріали, переконана, дуже гарно звучать. Її іграшки не шкідливі й мають велику енергетику. Жінка плете їх з любов’ю та добрими помислами. І діти інтуїтивно відчувають це. На ярмарках тягнуться рученятами саме до них. Зазначу, що опанувала Руслана Іванівна технологію плетіння з усіх рослинних матеріалів. З рогозою вчилася працювати в нині покійного народного майстра Йосипа Романчука з Володимира–Волинського, а з коренем сосни — у відомої майстрині Раїси Корякіної. Жінка каже, що коріння — надзвичайно гнучкий матеріал. Вклавши спіраллю основу, можна виток за витком створювати форми.
У майстерні училища культури і мистецтв наче на виставці. Чого тут тільки нема! І плетені меблі, і кашпо, і хлібниці, і диво–птахи… Усе це — витвори студентів. Педагог переконана, що для митця важливо не тільки самому творити, а й виховати учнів, навчити їх шанувати спадок предків. І тут має чим похвалитися. Її студентки, зокрема, викладач училища культури і мистецтв імені І. Стравінського Орися Щур, Катя Кильницька атестовані народними майстрами України. Дівчата активно працюють у царині лозоплетіння. До речі, Орися та ще одна вихованка Руслани Іванівни Юлія Пінкевич отримують ще й президентську стипендію за творчу діяльність.
Педагог примудряється знаходити час і для власної творчості. Якщо треба зробити роботу на виставку, може не поспати й ніч, аби її завершити. Своєю творчістю жінка «заразила» й родину. Обидва сини можуть запросто сплести якусь побутову річ. А менший — 15–річний Ярослав — став лауреатом першої премії конкурсу різдвяної атрибутики, що проходив у Луцьку.