Від ураження струмом на хлопчикові загорівся одяг. З опіками тіла (понад 40 відсотків) він ось уже другий місяць знаходиться у Волинському обласному опіковому центрі Луцької міської клінічної лікарні...
Від ураження струмом на хлопчикові загорівся одяг. З опіками тіла (понад 40 відсотків) він ось уже другий місяць знаходиться у Волинському обласному опіковому центрі Луцької міської клінічної лікарні...
Катерина ЗУБЧУК
ЗАГРОЗИ ДЛЯ ЖИТТЯ ВЖЕ НЕМА, АЛЕ ЛІКУВАТИСЬ ТРЕБА ЩЕ ДОВГО Наша газета на початку жовтня коротко повідомляла про нещасний випадок на залізниці у Рожищі, де на один із вагонів-зерновозів товарняка заліз по драбинці Роман Котлярчук і нібито зачепився головою за дріт. А може, й не зачепився — достатньо було того, що дитина знаходилася під дротами з великою напругою: сила струму утвореної електричної дуги — небезпечна для життя. Від ураження струмом на Романові загорівся одяг, його відкинуло в сторону — хлопчик упав між вагонами. Крім того, що від палаючого одягу отримав опіки, то ще й голову розбив. Це сталося під вечір 1 жовтня. Хлопчик був госпіталізований у Рожищенську центральну районну лікарню. Але того ж вечора в цей медичний заклад за викликом прибув лікар–консультант із обласного опікового центру і прийняв рішення про транспортування потерпілого до Луцька. Коли ми цими днями побували в опіковому центрі і зустрілися з його завідувачем Романом Трачем, то він сказав: — Опіки були важкі, ступінь ураження високий. Я не кажу, що ми за місяць повністю вилікували дитину, але загрози життю Романа вже нема… Був страшний місяць боротьби за життя хлопчика. Спочатку уражені місця, де довелося знімати відмерлу шкіру, закрили ксеношкірою, яка виготовляється за спеціальною технологією у Тернопільській медичній академії. Така шкіра перекриває на якийсь час рани, зменшує виділення рідини, попереджує потрапляння інфекції. Під такою шкірою рана швидше гоїться. — Власне, — каже Роман Ярославович, — це є підготовка рани для пересадки уже власної шкіри на ті місця, де глибокі опіки. І такі пластичні операції були 22, 30 жовтня. І ще буде, принаймні, одна. Якщо все складеться благополучно, то через тижнів три Роман піде додому. Звичайно, його чекає реабілітація у спеціалізованому санаторії для післяопікових пацієнтів, що у Немирові на Вінниччині. Щодо загального стану Романа, то завідувач обласним опіковим центром сказав, що дитина втомилася від постійних перев’язок, бо ж це непроста процедура. Не для фотокамери (бо було б кощунством ще й так травмувати хлопчика) лікар показав, що все тіло Романа в бинтах — як лялечка метелика в коконі. А ще ж крапельниці, операції, переливання крові. Без переливання крові при опіках зазвичай не обходиться. Бо, наприклад, при низькому вмісті гемоглобіну кров не здатна переносити необхідну кількість кисню. Одне слово, можна і не питати, наскільки дороге лікування такого пацієнта. І все ж про це зайшла мова. Роман Трач сказав: — Однозначно, що лікування хлопчика дороге. Це ж потрібно було купувати багато препаратів. Що може, давала і дає лікарня. Діагностичне обстеження, звичайно, за рахунок нашого медичного закладу. Потрібно було зробити, зокрема, томографію, оскільки травмована голова. Але ясно, що величезні затрати лягли на сім’ю дитини. І можна тільки потішитися, що люди відгукнулися на біду. Я був свідком того, як навіть із Києва батькам Романа телефонували з якогось благодійного фонду.
«ЯКБИ НЕ ЛЮДИ, ТО НЕ ЗНАЮ, ЧИ ВИТЯГЛИ Б СИНА З БІДИ» І коли ми вже в палаті зустрілися з матір’ю Романа — Людмилою Володимирівною, то найперш почули від неї подяку всім, хто відгукнувся і допоміг. За словами жінки, просто чужі люди йшли в лікарню і приносили гроші — хто, як міг, виручав. Відгукнулися донори. Відносно донорів, то на сайті Волинського лінійного відділу УМВС України Львівської залізниці було таке повідомлення: «Про те, що потрібно здати кров, оголосили особовому складу відділу міліції, і всі, хто знаходився у цей день на службі, з раннього ранку вже були на станції переливання крові Ковельської районної центральної лікарні. Донорами для дитини, що постраждала, стали 15 правоохоронців». — Знаю, що здавали кров ще й жителі Володимира-Волинського, — говорить Людмила Володимирівна. — Я ходила у Рожищі по організаціях і просила допомоги, бо іншого виходу не бачила. І всі з розумінням поставилися до нашої біди. Приємно подивована, що навіть незнайомі люди так співчували і підтримали. У рожищенських школах зібрали гроші, продавці базару, де нас із чоловіком знають, — теж. Сідала у маршрутку, щоб їхати до Романа, і тут давали хто 50 гривень, хто 20. Це ж одна перев’язка (а її потрібно було робити щоденно) коштує 300 гривень. Порахуйте, скільки це за місяць. А всього пішло вже більше 30 тисяч. Без людей ми із чоловіком не потягли б таку суму.
«ЦЕ БОГ НАШОГО РОМЧИКА СПАС» Роман ще нічого не розповідає про ту страшну подію в його житті. Та й батьки не розпитують. А тим більш не моралізують («Що ж ти наробив?!») — не час для цього. Головне зараз — вилікувати дитину, підтримати її морально у недитячих стражданнях, які довелося пережити. Людмила Володимирівна пригадує день, коли сталася біда: — Ми з чоловіком їхали на поле. Ромчик із старшим братом, якому 15 років, залишився вдома. Це було вже під вечір, десь пів шостої. А о восьмій вечора ми вже були з Ромчиком у лікарні. Як розповідав старший син, пішли вони на волейбольний майданчик. Вирішили провести друзів — а це якраз біля вокзалу. Старший син не помітив, як Роман, певно, з дитячої цікавості, виліз на вагон товарняка. А як побачив, що сталася біда, то почав кричати. Витягнути Романа з-під вагонів йому допоміг чоловік, який випадково проходив мимо. Старший син, якому першому довелося стати свідком такого лиха, довго був у стресі. Мабуть, ще й відповідальність відчував. Бо це ж він зі своїми друзями пішов, а вже Роман — за ними. Кожного дня Людмила Володимирівна приїжджає в опіковий центр. А ось батько Романа — Руслан Павлович, то, по суті, живе у палаті із сином уже другий місяць. — У нас дружна сім’я, — говорить Людмила Володимирівна. — Ми з чоловіком любимо одне одного, цінуємо. Ніколи не ділили обов’язки на «твої» і «мої». Це і тепер проявилося, коли опинилися в біді. Я ж Ромчика навіть не підніму — руки чоловічі потрібні… У перші дні особливо важко було. Чоловік тут, а я нібито вдома, але думками — в лікарні. Ночами не спала. Лягала, навіть не роздягаючись, і здригалася від думки, що ось–ось з лікарні зателефонують і треба буде їхати терміново. Ми розмовляли з батьками Романа напередодні чергової пластичної операції. — Уже впевненіше почуваємося, — говорив Руслан Павлович. — Але ран ще багато і лікуватися Ромчикові доведеться довго. — Настрій, звичайно, не той, що був місяць тому, — додає Людмила Володимирівна. — Але все одно тяжко. Думка одна — щоб уже швидше додому Ромчик пішов. Вдома, як кажуть, і стіни допомагають. Надіються батьки, що молодий організм сина переборе хворобу. До того ж він, як каже жінка, міцний. Якщо й хворів коли, то це була банальна застуда. А в лікарню потрапив уперше. Та ще й з такою бідою… — Не дай Боже, — не стримуючи сліз, говорить Людмила Володимирівна, — жодній матері побачити свою дитину такою, як я побачила свого Ромчика 1 жовтня. Одежа на ньому майже вся згоріла. Сина врятувало від загибелі те, що він був узутий у кросівки — товста підошва послужила ізоляцією. Так кажуть спеціалісти. А я думаю, що це Бог нашого Ромчика спас. Для тих, хто виявить бажання допомогти коштами сім’ї, яку спіткала біда, повідомляємо рахунок:516875722952 8346, ПриватБанк, картка Котлярчук Л. В.
На фото: Завідувач опікового центру Роман Трач уже спокійний за життя свого маленького пацієнта.
