БОЛЮЧИЙ НЕРВ УКРАЇНСЬКОЇ САМОСВІДОМОСТІ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.67 € 32.30

БОЛЮЧИЙ НЕРВ УКРАЇНСЬКОЇ САМОСВІДОМОСТІ

Як “люблять” Шевченка нинішні “слуги народу”? Вони це показали своїм ставленням до проекту постанови Верховної Ради про відзначення 190-річчя Кобзаря на державному рівні. “За” — 202. Не голосувало — 239...

У криниці дитинства кожної людини, котра народилася в українській родині і сповита чарами казки та колискової пісні, там, де здивуванням, усвідомленням причетності до краси та безмежності Всесвіту відбивається небо отчого краю, до її душі та свідомості засвічується і рідне слово. Чи не найяскравіше світло Слова випромінює “Кобзар” — книга, яка в часи самодержавства, валуєвщини, більшовицького безбожництва, жорстокого нищення українського цвіту й нахабної московської русифікації стала своєрідною “народною Біблією”, оберегом і джерелом нездоланної, непідвладної ніяким сатрапам сили національного духу. Спершу мелодія Шевченкового слова гріє душу, зацвітає одвічною українською мрією — “Садком вишневим коло хати”, потім пронизує болем “Причинної” — “Така її доля, о Боже мій милий! За що ж ти караєш її молоду!”, здіймається тривожною Дніпровою хвилею — “Реве та стогне Дніпр широкий”, вражає суворим і життєствердним закликом “Заповіту” — “Поховайте та вставайте...”.
І раптом — як спалах-крик
у темряві:
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно,
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
(“Розрита могила”).
Коли проста людина у горі та безнадії відчуває крізь Тарасове слово і його розпач, розпач мученика, генія та Пророка, їй стає трохи легше. Тим паче, що Шевченко говорить так, як хотіла б сказати вона сама про свою долю, висловити жорстоку правду про гноблення, правду, яка є не абстрактною, а конкретною і сучасною:
Ви любите на братові
Шкуру, а не душу!
Та й лупите по закону
Дочці на кожушок,
Байстрюкові на придане,
Жінці на патинки.
Собі ж на те, що не знають
Ні діти, ні жінка.
(“Кавказ”).
Нарешті — як грім:
Доборолась Україна
До самого краю,
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
(“І мертвим, і живим...”).
Ось таке сходження, мов на Чернечу гору, до вершин його поезії і водночас занурення у її глибини.
Здається, що не рядок — то із самого серця, що не строфа — то енергія чуття і мислі, що не вірш — то про нас, про нас, про українців та “украинцев”-малоросів:
І всі мови
Слав’янського люду —
Всі знаєте. А своєї
Дастьбі. Колись будем
І по-своєму глаголать.
(“І мертвим, і живим...”).
От і братія сипнула
У сенат писати
Та підписувать — та драти
І з батька, і брата.
А меж ними і землячки
Де-де проглядають,
По-московські так і ріжуть...
(“Сон”).
Тож на якомусь етапі життєвого шляху, в горі чи в радості, удень чи вночі душу й свідомість людини, порідненої з Шевченком, пронизує, охоплює осяяння: він геній не лише тому, що Слово йому дароване Богом, а передусім тому, що це слово завжди сучасне, що його з’ява на світ не була випадковістю, а необхідністю, доцільністю, відгуком на благання і страждання народу. Він став, за висловом Євгена Маланюка, не рупором мас, а карою для ворогів України за довгу ніч її образ. У могутньому спалахові українського духу, яким є Тарас Шевченко, присутні сила розбудженої зі сну Природи, сконденсована енергія нації. Це водночас і провидіння Долі. Людям чи людцям безнаціональним, шовіністам на кшталт бєлінських та бродських, перекинчикам та відступникам від свого роду є за що не любити Шевченка. Адже він одверто назвав ката — катом, злодія — злодієм, загарбника — москалем, зрадника — перевертнем. Богдана Хмельницького докірливо назвав нерозумним сином за те, що “запродав гетьман у ярмо християн”. І нищителям українських вольностей, української людності воздав по заслугах:
Це той первий, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая доконала
Вдову сиротину.
Кати! Кати! Людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися, а що взяли
На той світ з собою?
Брудописальна кампанія, організована неукраїнськими газетами в Україні навколо імені й постаті Шевченка, засвідчила, що хворобу духовного яничарства можна порівняти зі СНІДом — вона не виліковується. “Я не можу назвати себе людиною честі,— безсоромно зізнається газеті “День” голомозий автор, чиї руки геть заляпані бузиновим чорнилом,— тому що моїм ідеалом є відтворення Російської імперії, а я вимушений пристосовуватися до потворних умов “розбудови” незалежної України”.
Так, важко жити особині імперської “закваски” в неімперії. Але ж частина Російської імперії ще збереглась, то чому б чоловікові не переселитися туди замість того, щоб, як моська, гавкати на велетня.
Великий світ визнав Тараса великим поетом і громадянином. Пам’ятники Шевченкові зведені в США, Канаді, Італії, Бразилії, Аргентині. Погруддя поета є в більшості країн Заходу. І якщо там хтось виявляє свою нелюбов до генія, то це все-таки “чужі діти”. В Україні чомусь дозволено паплюжити Пророка всупереч 66 статті Конституції, яка зобов’язує не заподіювати шкоди культурній спадщині, так би мовити, своїм, тим, що мали б за честь ходити по тій землі, яка його народила.
А як “люблять” Шевченка нинішні “слуги народу”? Вони це показали своїм ставленням до проекту постанови Верховної Ради про відзначення 190-річчя Кобзаря на державному рівні. “За” — 202. “Проти” — 0. “Утрималось” — 0. Не голосувало — 239. І які ж фракції заховалися “в кущі”? Усі вони і в назвах, і в публічних виступах — демократи, “захисники” трудящого люду — “Регіони України”, “Трудова Україна”, “Демократичні ініціативи”, “Народний вибір”, народні демократи, аграрники. Тож як тут ще раз не згадати болюче Тарасове:
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять.
Всенародна любов до поета, генія і Пророка, який став символом захисту знедолених і легендою ще за життя, миттєво, як океанська хвиля, змиває з нього краплі бузинової чорноти, знімає з очей полуду ще не зовсім прозрілому сліпцеві-рабові, дарує надію на щедрий цвіт весняної природи, на кращу долю.
Ми йдемо до Поета, вбираємо світло його слова, аби збагнути:
він суть української нації;
він оберіг української душі;
він болючий нерв нашої самосвідомості.
Він, що поставив слово на сторожі “малих рабів отих німих”, сам стоїть на варті нашого слова і духу. І словом своїм, і суворим, але гордим поглядом він освячує й засіває наші душі вірою: буде згодом день його народження не лише всенародним, але й державним святом.
Тарас Шевченко — наш золотий і непродажний запас.
Василь ГЕЙ.