«НЕХАЙ ЇХ КАЧКА КОПНЕ, ТИХ ДЕПУТАТІВ…»

З чого дивувалася і чим переймалася протягом минулого тижня заступник головного редактора газети «Волинь-нова» Галина СВІТЛІКОВСЬКА...
 

…ЧИ ТРЕБА ТІШИТИСЯ, ЩО «НАС УСІ ХОЧУТЬ»?
Весільний кортеж тільки–но виїхав із двору. Завбачливі дядьки встигли відібрати «перепій» і розклалися з пляшкою та закускою на лавці біля дитячої пісочниці. Долинають уривки чоловічої розмови за чаркою, вона стає щораз голоснішою й емоційнішою. Зрозуміло, балакають про політику.
— Скоро і Україну поведуть до вінця. З ЄС. У Брюсселі не проти. Умови різні ставлять так, для годиться. Буде угода, буде зона вільної торгівлі, аби було чим торгувати.
— А Москва як казиться! Нас усі хочуть! За що й вип’ємо, — виголошує черговий тост оптимістично налаштований пенсіонер із сусіднього під’їзду.
Та за якусь мить з вікна найближчого будинку чується знервований жіночий голос:
— Ти зливний бачок у туалеті відрихтував? Йому, бач, політика в голові, Європа. Кому ви, п’яниці, там потрібні…
Ця маленька картинка з життя зовсім не здивувала, бо про перспективи євроінтеграції нинішньої осені балакають всюди. Що ближче 28 листопада, на яке заплановано саміт Східного партнерства у Вільнюсі, то більше розмов довкола цієї теми. Увімкнеш телевізор, радіо — хочеш не хочеш, а переймешся проблемою «з ким?» і «куди?» піде Україна.
У Росії стартував телепроект «Розлучення по-українськи», там нас лякають, що без «старшого брата» пропадемо. Депресивна економіка, промисловий занепад, загроза дефолту, — перелічують наші біди заражені імперським мікробом сусіди. Українські телевізійники у відповідь «огризнулися», що в Росії й своїх негараздів не бракує. Але потужна пропагандистська хвиля з Москви не вщухає і накриває багатьох наших співвітчизників із головою.
Чи не щодня ЗМІ доносять тривожні новини. У Сімферополі проросійськи налаштовані «протестанти» спалили прапор Євросоюзу. У Києві організували хресний хід проти євроінтеграційного курсу України. Щодня сили, які сплять і бачать нашу державу в Митному союзі, підігрівають пристрасті.
На фоні розв’язаної Москвою істерії з газовими, сирними і цукерковими війнами, з плачами «хохли нас залишили Китаю», з погрозами і залякуванням не дивують слова голови представництва Європарламенту Яна Томбінські: «Фантастичним успіхом українців є те, що Україна залишилася суверенною…». Нехай бідна, нехай змордована корупціонерами у владних кабінетах, але вціліла наша держава під боком у північного сусіда, який досі вважає розвал СРСР величезною геополітичною катастрофою, а незалежність України — тимчасовим непорозумінням.
Чи вистачить у нас сил, мудрості і політичної волі вистояти й у цей відповідальний момент, не зрадити євроінтеграційних намірів? Чи не зарано втішаємося, що «нас усі хочуть»? Адже куди важливіше твердо визначитись, чого хочемо ми — великий, гідний поваги і вартий кращого життя народ. Ніхто не повинен робити вибір за нас. Усвідомимо це — будуть рахуватися з Україною і в Москві, і в Брюсселі.

…МИТАРСТВАМИ ОШУКАНИХ ВКЛАДНИКІВ «ЗАХІДІНКОМБАНКУ»
Писала вже про це навесні. Реакції не було ні з обласного управління Нацбанку, ні з органів юстиції, ні з прокуратури. Схоже, нікого доля обдурених вкладників не хвилює. Мовляв, банк комерційний, люди несли туди гроші добровільно, мусили розуміти, що високі відсотки — це можливі ризики. Подібна логіка мене, наприклад, обурює.
Особисто знаю багатьох потерпілих. Як правило, у них скромні статки, поважний вік і великі витрати на ліки. Навіть якщо їм вдасться «вибити» свої гроші, цих людей все одно треба вважати потерпілими: стільки нервів, здоров’я і сил вони вже потратили. А кінця банківської «епопеї» не видно.
У які тільки двері вкладники «Західінкомбанку» за останній час не стукали. І до обласної влади зверталися, і на сесію Луцької міськради приходили, і до Києва писали, і суди вигравали (хоч судові рішення на їхню користь досі не виконуються), і пікети влаштовували. Минулого вівторка навіть проспект Перемоги в обласному центрі перекривали (саме на цій вулиці розташоване приміщення банку), хоча за це передбачені грізні санкції — аж до позбавлення волі.
Кажуть, людей «накрутили» чутками про те, що «Західінкомбанк» ліквідовують і вони залишаться без своїх кровних. Керівництво фінансової установи оприлюднило прізвища бізнесменів, депутатів, фірми яких не повернули кредити, взяті в банку. Ну а успішні бізнесмени тому і є успішними, що вміють виходити сухими з води. За п’ять років, поки триває «війна» за вклади, юридичні служби позичальників встигли попрацювати над тим, щоб відомі люди вмили руки. 
Зневірені пенсіонери у відчаї. Примарною надією вважають вони ймовірність одержання відшкодування за своїми депозитами з Фонду гарантування вкладів у випадку ліквідації «Західінкомбанку». «Перспективи того, що держава в особі фонду виконає свої зобов’язання перед вкладниками, дуже туманні. «Західінкомбанк» належить синові впливового нардепа від Партії регіонів Юрія Іванющенка», – саме цим пояснює Олексій Комаха, автор публікації в інтернет-виданні «Українська правда», невтручання Нацбанку в ситуацію з горезвісною фінансовою установою. Йдеться у цій статті також про те, що деякі вкладники «Західінкомбанку» у вересні отримали пропозицію: з ними розрахуються, якщо оплатять комісію в розмірі 50 відсотків депозиту. Начебто клієнт мав добровільно відмовитися від одержання половини своїх заощаджень, щоб забрати хоч щось.
Опитала кількох знайомих лучан — вкладників «Західінкомбанку». Їм такі пропозиції не надходили. Адже на депозитах у них по 5 — 10 тисяч гривень, не гроші — сльози. Банківські ділки з подібною мізерією справи не стануть мати. А для простого люду зібрана по гривні тисяча коштує дорого: доводилося економити на харчах, на ліках, на одязі та взутті. То ж скільки можна спокійно спостерігати, як об потерпілих витирають ноги?

…БЕЗПАРДОННІСТЮ ТАК ЗВАНИХ БЛАГОДІЙНИКІВ…
Зателефонувала мама юної героїні однієї з недавніх публікацій. Дякувала за небайдужість, розповідала, що не встигала відповідати на телефонні дзвінки від знайомих і незнайомих людей, яких зворушила історія її доні. Одне слово, усе було б добре, якби ж іще згадали у тій статті про подарунок від благодійного фонду народного депутата. Як могла заспокоювала стривожену жінку, яка дуже переймалася, що ненароком розгнівала представників фонду. Були у газеті слова подяки на адресу всіх добрих людей, хто допомагав сім’ї з хворою дитиною. Але іменитим благодійникам подавай «персональне спасибі».
Ми в редакції вже звикли, що нерідко людей скеровують «замовляти подяки», буває, навіть зазначають, на якій сторінці в газеті хочуть прочитати славослів’я. Звичайно, роблять це не самі «вожді». Їм подібними речами займатися ніколи. Дбають про імідж своїх працедавців ті, хто на хлібних місцях у благодійних фондах діє «від імені» та «за дорученням». У запопадливості немає міри. От і виходить, що саме поняття добродійництва паплюжиться, спотворюється. Адже Біблія вчить не афішувати власні добрі справи, не хизуватися ними.
— Напевно, сотня гривень від бідного пенсіонера значно дорожча, аніж тисяча від успішного бізнесмена. Але куди подітися, якщо біда — мусиш просити, принижуватися, згинатися перед багатими. Не раз у їхніх приймальнях згадував слова з Біблії: «Швидше верблюд пройде крізь вушко голки, аніж багач у царство Боже», – зізнавався чоловік, який збирав кошти на операцію сина і переконався, що першими відгукуються на прохання перерахувати по-жертви саме малозабезпечені, готові поділитися останнім.
А для заможних благодійність стала формою піару. Перед виборами кандидати в депутати масово «творять добро» перед телекамерами, фотооб’єктивами, тиражують репортажі про відвідини сиротинців і будинків престарілих у всіх ЗМІ. І потрапивши в омріяні крісла, теж, буває, обдаровують когось із знедолених. Спасибі за це. Але суспільство чекає від них не тільки подачок, а й справедливих і мудрих законів, які б захищали інтереси людей. Щоб не доводилося хворим випрошувати кошти на лікування, дітям — жебрати у підворіттях, старим — порпатися у смітниках.

…СПЕКУЛЯЦІЯМИ ДОВКОЛА ПЕНСІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА
Минулого тижня Верховна Рада вкотре не підтримала законопроекти про зміни до пенсійного законодавства, які пропонували відновити право жінок виходити на пенсію в        55 років. Цим, звичайно, ні я, ні будь-хто інший у нашій країні не дивується, люди сприймають такі «потуги» парламентарів як недолугу спекуляцію, намагання реабілітуватися в очах виборців.
— Хай їх качка копне, тих депутатів, з їхньою пенсійною реформою. Їх би після засідань завезти на поле моркву обрізувати, буряки рвати. Так як ми після роботи біжимо, горбатимося на холоді до пізньої ночі, а тоді ще хазяйство треба порати. Нехай би їхні жінки спробували. Тоді б не голосували за підвищення пенсійного віку до 60 літ. Тепер роблять вигляд, ніби одумалися, але хто їм вірить? – згадую слова своєї однокласниці, подруги дитинства з рідного села.
Бачимося ми не так часто, як хотілося б. От і цього разу перекинулися кількома словами біля церкви у маленькій перервочці перед літургією, розцілувалися. Тут ми колись бігали, будучи дітьми. Згодом, підрісши, у квітчастих «американських» хустках на великі свята носили ікону, чим дуже гордилися. А тепер мої одноклас­ ники й однокласниці — поважні й шановані в селі господарі та господині, люди, які твердо стоять на ногах, бо всього у житті досягли своїм розумом і працею.
Після кожних відвідин нашої Свято-Троїцької церкви довго відчуваю тепло на душі. У цих древніх стінах, збудованих ще в 1786 році, молилося багато поколінь моєї родини. Тут спів церковного хору зворушує знайомими з дитинства голосами. А після служби настоятель храму отець Петро ніколи не забуде поцікавитися, як здоров’я моєї старенької мами.
Розходимось. Мої подруги сідлають велосипеди, поспішають, бо вдома чекає хазяйство. Жартують, що нема права скаржитися на втому, – до пенсії тепер нам ще далеко, що треба дякувати владі, яка подбала, аби жінки мусили почуватися молодшими. От і я йшла додому з помолоділим серцем.