ПІД ПОКРОВИТЕЛЬСТВОМ ІВАНА БОГОСЛОВА

У середині вісімдесятих років уже минулого століття село Губин Горохівського району входило до колгоспу імені Шевченка. Центральна садиба була в Угринові. А Губин поповнив число неперспективних сіл. Сьогодні в Губині — приватно-орендне підприємство імені Івана Франка — одне з найуспішніших господарств Горохівського району
Редакційний автомобіль повертає з центральної траси на Губин і перше, що впадає в око,— це сучасні садиби обабіч дороги. Отож, і враження перше, що ніби їдемо в село таке ж молоде, як і садки біля будинків. Тим часом це лише одна з вулиць, що “відбігла” від древнього Губина, яке розташувалось між пагорбами у долині і корені якого сягають XVI cтоліття. Виявляється, колись довкола росли ліси, переважно дубові. І з ранньої весни до пізньої осені місцеві жителі збирали гриби губи — звідси і назва села. Від того лісу вже давно, як кажуть, і сліду не зосталось, куди не глянеш — поля, поля...
В кінці ХІХ століття в Губині було 85 дворів і 551 житель. Тут жив у свій час відомий польський письменник Ігнатій Крашевський, який купив село за 165 тисяч злотих. За переписом 1911 року, в Губині нараховувалось 1435 чоловік, було дві крамниці — горілчана та мануфактурна, скупка збіжжя. За Польщі в 1932 році пройшла “комісація” — розселення людей на хутори. Поляки виділяли селянам по чотири-п’ять гектарів землі — будуйтеся й хазяйнуйте!
Ми зустрілись із старожилами, в долі яких відображена не одна епоха з історії села, — подружжям Григорієм і Олександрою Борщ. Тут жили їх діди і батьки, тут вони віку доживають.
— Дід мій мав дві дочки і два сини, — розповідає літній чоловік. — Один із синів, Макар, — мій батько. Мали ми три з половиною гектара землі. Тримали пару коней, корів, свиней. Хата стояла в центрі села. Гарна була — під черепицею. В нас навіть кузня не соломою була накрита, а черепицею. За Польщі той, хто мало мав землі, але старався, то вибивався в люди за рахунок якогось ремесла — хтось шив, хтось кував... Мій брат Михайло теж ковалював. У 1932 році розселяли людей на хутори. Нашу родину “комісація” обминула, бо батько був німий і глухий.
А ось дружина знає, що таке життя на хуторі.
— За Польщі я в школу ходила, — каже вона. — Добиралась полями пару кілометрів. Як я кінчила другий клас, то прийшли совєти. А з хутора переселялись вже на початку п’ятдесятих, коли все в колгосп стягували. В п’ятдесят першому, після Трійці всю колонію розвалили. Хати, стодоли звезли на поле, де росли коноплі. До зими треба було хату зробити.
Григорій Макарович і Олександра Тилимонівна одружились в 1950 році. Виростили дочку і сина. Сьогодні в них п’ять внуків і п’ять правнуків. І вже їм розповідають, як то було колись. А було по-різному.
Колгосп в сорок восьмому році в Губині створювали.
— А я в сорок сьомому тільки-но з армії вернувся, — говорить Григорій Макарович. — П’ять-шість чоловік добровільно записались в колгосп. А в основному люди не хотіли йти до гурту, бо звикли на своїй землі господарювати. Був я багато літ механізатором — і на тракторі, і на комбайні працював. А як вже нездужав, то взяли обліковцем у майстерню.
Дружина Григорія Макаровича, як сама каже, поле дуже любить. Не один рік ланковою на буряках була.
— А хутір свій пам’ятаєте?
— Чом же ні? Ще часом присниться мені те гарне місце, де стояла хата. Зараз там вже все зрівняли — навіть деревини не залишилось.
Олександра Тилимонівна, яка у свої 74 роки хазяює, як заправна молодиця, маючи корову, свиней, каже:
— Колись жінка ніколи не мала перепочинку. Навіть взимку. Така баба, як я, не сиділа перед телевізором і не дивилась серіали — треба було прясти, щоб зробити рядна, мішка пошити, а з тоншого полотна — сорочки. Ще ж ціле літо совали на росу те полотно, щоб вибілити його.
У 1959-ому губинців об’єднали з угринівським господарством — імені Шевченка. Хоч і був це передовий колгосп (здається, чого бракує?), а все ж захотіли люди з часом знову відокремитись. Свою роль у відокремленні від угринівського господарства зіграло те, що Губин став неперспективним селом: тут мало що будувалось, не було ні газу, ні води, ні навіть доріг. Молодь втікала.
І ось третє жовтня 1986 року. За церковним календарем — свято Івана Богослова. Престольний празник у Губині. (Забігаючи наперед, скажемо, що церква в селі згоріла від блискавки в 1967 році. Аж в 1996 році у селі знову засяяла куполами новозбудована церква.) На цей день було призначено збори з приводу утворення у Губині колгоспу. Приїхав представник з райкому партії. Пропонував назву новому господарству — «Прапор Леніна» (чи «Прапор Жовтня» ). Але люди не прислухались до цієї пропозиції і одностайно заявили, що їхній колгосп носитиме ім’я Івана Франка— того року якраз минуло 130 літ з дня народження українського письменника, поета, публіциста. Ось так під покровительством Івана Богослова та Івана Франка і працюють.
Починали з нуля. Адже, хоч і відокремились від багатого господарства, потрібно було побудувати всі виробничі приміщення — у спадщину дісталась лише тракторна бригада. Зараз це приватно-орендне господарство, яке незмінно носить ім’я Івана Франка і яким так само незмінно керує Василь Тарарай.
— Мінялись вивіски, — каже Василь Васильович, — але в нас залишився старий принцип господарювання, завдяки чому наше господарство і не розвалилось. Хоч я й засновник, але це не означає, що збираю «вершечки» і ділю прибутки з якоюсь невеликою групою людей, — благами господарства користуються всі.
Коли їдеш дорогами Волині і бачиш, як облогують десятки гектарів землі, порослої бур’янами, то на душі робиться моторошно. Так само моторошно, коли бачиш ферми без вікон, без дверей. У Губині земля не облогує. І ферми тут не зруйнували, а навпаки побудували. Торік у господарстві обробляли 1771 гектар ріллі. 905 гектарів було зернових, 226 — цукрових буряків, 331 гектар — кукурудзи. Є тут 1638 голів великої рогатої худоби, з них 450 — дійних корів. Як кажуть, одне з другим пов’язане: життя показало, що там, де звели нібито нерентабельне тваринництво, занепало і рільництво.
— Ми ж маємо завдяки тваринництву органіку і торік внесли на гектар по 20 тонн, — розповідає Василь Тарарай. — Звідси й урожай — 42,8 центнера з гектара зернових... Молочно-м’ясний напрямок, взятий у господарюванні, приніс успіх: в минулому році — понад мільйон гривень чистого прибутку. Є за що і техніку купувати, і з людьми за їх роботу розрахуватись. Механізатори в рік одержують сім-вісім тисяч гривень. Так само і доярки. Звичайно, мова йде про тих, хто не лінується, хто хоче заробити. Оскільки село Губин невелике — понад 450 чоловік (ще в Нивах-Губинських — 141), з яких працездатних значно менше, то доводиться в сезон брати людей з Полісся.
Кажуть, не доведи Господи, жити в час перемін! Такі переміни на початку дев’яностих років, коли «била» дуже інфляція, коли все розвалювалось, були важкими для господарювання.
— І нам було тяжко, — каже Василь Тарарай.— Можна назвати багато причин, пояснюючи тодішній занепад на селі. Звичайно, від держави не було підтримки. Але багато залежить і від керівництва господарства, самих людей. В нас, я вважаю, зібралась нормальна команда, яка, незважаючи на всі труднощі, на зміни вивісок (часом це була в якійсь мірі данина моді), працювали. Інфляція «з’їдала» наші гроші, але ми, маючи багато продукції, хороші врожаї, добру продуктивність худоби, виживали. Принаймні, по сьогодні в банк за кредитами не ходили — обходимось власними оборотними коштами.
Раніше в Губині нічого не було — навіть доріг. Тепер в соціальній сфері багато зроблено. Є водо- і газопроводи. І, до речі, газ підведено до кожної оселі за рахунок господарства. Частину витрат цільового призначення держава компенсувала. За останні роки в селі зведено 20 нових будинків. Господарство дає і по сьогоднішній день забудовникам безпроцентні кредити. Збудовано виробничі приміщення. Деякі з них уже й реконструйовано з тим, щоб запровадити європейські технології. На весь корівник — дві доярки, які не носяться з бідонами, а лише підключають доїльні апарати. Три чоловіка, які обслуговують голландський міксер, механізованим способом роздають корми, збалансовані за поживними речовинами. Проблема сьогодні вже в іншому — на сучасну техніку потрібні люди з вищою освітою.
...Трохи дивно, що люди, які з діда-прадіда працювали одноосібно, не скористалися нагодою знову взяти землю і хазяйнувати на ній. Поки що лише один пенсіонер, як розповів керівник господарства Василь Тарарай, написав заяву на вихід із своїм паєм. І йому виділяють ділянку на хороших землях — «нехай хазяює, в людей має бути альтернатива».
Катерина ЗУБЧУК.
На фото Миколи Зінчука: Василь Тарарай.