ГОЛГОФА ЄВГЕНА СВЕРСТЮКА: ЗІ СТОРІНОК КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ

Наш відомий земляк, родом із села Сільце Горохівського району, Євген Сверстюк (на фото) – один із тих старійшин-шістдесятників, який усім своїм жертовним праведним життям заслужив визнання в суспільстві як моральний авторитет, совість нації. Так із повагою люди говорять про нього, хоча Євген Олександрович і не вважає себе таким: «Моральний авторитет є тільки там, де кожен день людина його заробляє. І совість там, де люди мовчки бачать, що вона є». Однак саме до проповідника високої духовності, до його виваженого мудрого слова прислухається демократична інтелігенція, чого, на жаль, не скажеш про політиків


Зосим КОЛБУН, Олександр НАГОРНИЙ

ЛІТЕРАТУРНІ СТАТТІ ЗБЕРІГАЛИСЬ НЕ В КРИЇВЦІ
У 1973 році його, науковця, поета, талановитого літературознавця, було оговорено і засуджено до позбавлення волі в колонії суворого режиму терміном на 7 років із наступним засланням на 5 років. Як кваліфікувала судова колегія, Сверстюк «вчинив особливо небезпечний злочин». Звинувачували Євгена Олександровича в тому, що зводив наклепи на радянський суспільний лад, зберігав антирадянську літературу і розповсюджував її у своєму оточенні.
Що ж це за така небезпечна підривна література, яку з допомогою сексотів виявила служба КДБ? Це насамперед власні літературознавчі твори «Остання сльоза» (про вірш Тараса Шевченка), «Собор у риштованні» (розлогі роздуми про роман Олеся Гончара), «Іван Котляревський сміється» (навколо особи автора «Енеїди» і «котляревщини»). Де ж, як не вдома, автор мав зберігати рукописні літературні твори, в яких, здавалося, не було нічого крамольного? Це ж не був заклик до повалення компартійного режиму, і статті знайшли не в криївці. Понад те, Євген Сверстюк віддавав рукописи для друку на машинці й передавав у загальноукраїнські журнали «Вітчизна» та «Прапор» із надією, що їх опублікують. Коли друзі просили ознайомити з його творчістю, він не відмовляв. Якщо взяти правовий бік, то не його вина, що твори потрапили за кордон до рук емігрантів. Але це, мабуть, був дошкульний удар для спецслужби — втрата пильності, «прорив» залізної завіси.
До антирадянської літератури зарахували працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», в якій, до речі, свої аргументи автор підкріпив цитатами з Леніна, вірші Стуса, деякі інші твори, що з’являлися під час хрущовської відлиги, та викриття сталінських злочинів. Мабуть, саме глибина публіцистики Євгена Сверстюка, нетерпимість до фальші й лукавства, вболівання за долю народу, відстоювання національних і релігійних цінностей лякали незвичним «вільнодумством» компартійну владу. До нього не застосовували психіатричні засоби, не звинувачували у зґвалтуванні чи порушенні громадського порядку і т. ін., як до інших дисидентів, бо це була надто мирна людина, котрій неможливо «пришити» екстремізм. А як діяли кадебісти та донощики, видно з архівної кримінальної справи № 50 (у 15 томах!), з якою Євген Сверстюк дозволив нам ознайомитися. Навіть це свідчить про відкритість Євгена Олександровича, бо трапляється, що деякі колишні в’язні не хотіли б із тих чи інших міркувань розголошувати подробиці арешту і слідства.

ВИРОК ЙОМУ ПИСАЛИ І КАНДИДАТИ НАУК
Із позицій сьогодення (через 40 років!) вражає навіть лексика звинувачень. Це, виявляється, не літературні твори публіциста, який, зокрема, працював завідувачем відділу прози журналу «Вітчизна», а «документи»… Ці «наклепницькі документи» спрямовували на рецензії довіреним кандидатам філологічних чи історичних наук. Мабуть, після своїх висновків про «націоналістичне блюзнірство» Євгена Сверстюка вони досягали докторських висот.
То чим же, на думку кандидата філологічних наук В. Бородіна, проштрафився автор «Останньої сльози»? «Прийнявши засади буржуазно-націоналістичних писак, Євген Сверстюк тенденційно тлумачить вірш «Зійшлися, побрались, поєднались» та інші твори Шевченка останніх років його життя, тенденційно переносячи висловлену в них критику порядків, насаджену царизмом, на радянську дійсність…» — робить висновок не гірше, як слідчий рецензент. Особливий гріх автора в тому, що у статті наводить вірш поета «Якби то ти, Богдане п’яний, тепер на Переяслав глянув!», який був заборонений до друку. Вирок філолога Бородіна — в дусі державного обвинувача: «Від початку і до кінця рукопис Є. Сверстюка — ідейно шкідливий документ (!)».
Науковий працівник Інституту літератури АН УРСР П. Моргаєнко навіть зробив епохальну заяву, що «відомий французький письменник Сент-Екзюпері ніколи не був носієм і виразником поглядів, близьких Є. Сверстюкові». «Антинаукова, наклепницька за змістом є і стаття Сверстюка «Собор у риштованні», — вважає цей учений. Адже той посмів висловити пропозицію, що «кожна республіка сама мусить розв’язувати свої проблеми, і тільки тоді вони розв’яжуться в Союзі». Яка, виявляється, дрімуча національна обмеженість письменника! Євген Сверстюк не тільки захистив роман Гончара від нападок офіційної компартійної критики, а й вказав шлях морального, духовного відродження — нічого кримінального. Зате рецензент знайшов підрив колгоспного ладу в цих рядках: «… Селянство ще й досі не спам’яталося від ланцюгового розпаду старих форм життя і майже біблійних випробувань, з яких кожне саме по собі — історичне. Відчуження землі. Відчуження продуктів праці. Відчуження релігії, звичаїв і вірувань. Відчуження мови, яка стала у віданні газет, радіо та інститутів значити щось інше — якусь паралельну до щоденного життя реальність. Відчуження совісти, за яку теж відповідає власть, чиї настанови є обов’язковими (хто б із гуцулів сам став розкидати свою церкву)». «Це типово буржуазний погляд на трудовий колектив, — суворо картав автора учений, — неправда, що селянина насильно «відчужено від релігії…». Кандидата історичних наук Ю. Курносова вразила до глибини душі стаття «На свято жінки», і він з обуренням пише: «І далі в спотвореному вигляді подається наше життя, заявляється, наприклад, що технічний прогрес забирає в українських жінок їхній хліб і дітей, «спиваються сини і внуки, п’ють і опускаються десь на заробітках дочки». Тоді біль Євгена Сверстюка не був почутий, і тепер маємо повальне пияцтво на селі.
Той самий кандидат наук Курносов пише: «Наклепом на радянську владу є твердження, що «тепер неможливо», як і в період царизму, видати історії України, достойної її». Таким чином науковець шукав «блохи» в статті «Іван Котляревський сміється» на догоду КДБ. Це тільки деякі антирадянські «знахідки» науковців, які доводили, що письменника треба ізолювати, як злочинця.

ЗА ПРАВДУ — 12 РОКІВ ТАБОРІВ І ЗАСЛАННЯ
Євген Сверстюк в останньому слові на суді (книга «На святі надії») сказав: «Більше року слідство розшукувало мою таємничу й ворожу діяльність і, не знайшовши такої, ухвалило вважати ворогом мою літературну діяльність, кинувши на неї кримінальну тінь». Та що там говорити про науковців, якщо редактор журналу «Вітчизна» Любомир Дмитерко (на той час ніби класик літератури) відіслав із супровідним листом від редакції рукопис «Собор у риштованні» у… КДБ.
Судячи з кримінальної справи, за Євгеном Сверстюком негласний нагляд вівся чимало років. Ось на суді яку велику крамолу з’ясували з допомогою свідка Кир’ян: «У 1969 році (!) заходила до Євгена Сверстюка і отримала від нього для ознайомлення «Собор у риштованні», ознайомившись, повернула». Підсудний пояснив, що Кир’ян знайомилась із солідним твором… 10 хвилин. Ніщо не сховалося від зірких очей агентури!
У 1965 році на науково–практичній конференції у Нововолинську, як пояснили свідки Маршук, Дмитрук, Жаворонок та інші, «у своїй лекції Сверстюк відхилився від теми та намагався опорочити завоювання радянського народу і комуністичної партії, зводив наклепницькі вигадки на радянські та партійні установи, на політику радянської держави в розвитку української культури, порочив державний та суспільний лад…» (як було насправді, розповідалося в матеріалі газети «Волинь–нова» «Дело № 50 Євгена Сверстюка», 2 квітня 2013 року. — Авт.).
У кримінальній справі вказується, що «документ «Остання сльоза» Ганна Коцурова в 1970 році одержала від Сверстюка «для здачі іспиту по творчості Шевченка», а оскільки вивезла за кордон, то була арештована і засуджена. У жительки села Горенки Київської області, знайомої Сверстюка, знайшли при обшуку ще один «документ» «На свято жінки», в Івана Дзюби вилучили «Собор у риштованні», у жительки Скадовська Л. Гук виявили «Останню сльозу», яку теж заарештували. Ольга Котлярова нібито відвезла фотокопію «антирадянського документа «Інтернаціоналізм чи русифікація?», взяту у Сверстюка (підсудний цього факту не визнав)  у  Ворошиловграді, надала якомусь О. Залещенку, який написав про це ректорові Ворошиловградського педінституту. Цей нібито доказаний факт (зберігання наклепницьких документів) також поставили у вину Сверстюку.
А  ось якого  замаскованого  ворога  виявив   Л. Г. Нудель ще 1969 року й на суді «ствердив, що в розмові (в кафе. — Авт.) Сверстюк проводив злісний наклеп на радянську дійсність, органи радянської  влади,  партійних та радянських керівників, положення Української республіки в складі Союзу РСР, на органи радянського правосуддя, на радянську історичну науку, на братерську дружбу радянських народів». Скільки ж срібняків за такий фантастичний донос отримав? Нагадаємо, що суд над Сверстюком відбувся в 1973–му, а пильний Нудель ще чотири роки тому виявив антирадянщика і таки дочекався суду над ним. Це ж тільки один інформатор так багато цінного почув за кавою (інший свідок Проскура запевняв, що антирадянських висловів підсудний не допускав). Зважаючи на те, що в ті часи у навіть маленькому колективі був один, а то й два «нуделі», кожен працівник опинявся під ідеологічним ковпаком КДБ. Потрапляли в жорна каральної машини тоталітарної системи найбільш чесні, совісні, освічені й обізнані з історією України працівники, а тому і небезпечні для комуністичного режиму.
Якби хтось не плескав у долоні, а надто засумнівався в партійних постулатах і висловив окрему думку, був би зарахований до дисидентів, як це, наприклад, сталося з колишнім секретарем парторганізації Спілки письменників Миколою Руденком, котрого теж арештували і судили. Тим більше, КДБ не церемонився з безпартійним талановитим науковцем Євгеном Сверстюком, який відбув строк засудження в Пермській області, а заслання провів у Бурятії (всього — 12 років) і українські собори бачив лише у снах.
Указом Президента України від 25 листопада 2008 року Євгена Сверстюка нагороджено орденом Свободи «… за видатні заслуги в утвердження суверенітету та незалежності України, мужність і самовідданість у відстоюванні прав і свобод людини, плідну літературно–публіцистичну діяльність та з нагоди Дня свободи».
Маленька данина скромній Великій людині, якій завтра виповнюється 85 років. 

ДОВІДКА «ВОЛИНІ»:
Євген Олександрович Сверстюк — український письменник, літературознавець, поет, есеїст, гоголезнавець. За освітою психолог, доктор філософії. Автор одного з найважливіших текстів українського самвидаву — «З приводу процесу над Погружальським». Політв’язень радянських таборів. Лауреат Шевченківської премії 1995 року за книгу «Блудні сини України». Один з учасників ініціативної групи «Першого грудня».