На відміну від попередніх місяців, тепер щовечора отримую кілька міжнародних дзвінків — на домашній і мобільний телефони, через скайп...
Леся БОНДАРУК, редактор відділу освіти газети «Волинь-нова»
На відміну від попередніх місяців, тепер щовечора отримую кілька міжнародних дзвінків — на домашній і мобільний телефони, через скайп
89-річний колишній в’язень Освенціма Богдан Качор живе у Нью-Йорку, очолює Світову лігу українських політв’язнів. У молодості за допомогою організації Антибільшовицький блок народів він із Ярославом Стецьком активно інформували світову громадськість про злочини радянської тоталітарної системи в Україні, переслідування не лише за політичні погляди, а й за те, що люблять свою країну й оспівують її у віршах та піснях. «Лесю, передайте всім, хто на євромайданах, що вони молодці! Ми, ветерани національно-визвольної боротьби, бачимо в них свою надійну зміну», — із нотками тривоги й хвилювання у голосі каже пан Богдан. Через скайп виходить на зв’язок Марта Семків із Австралії. У 5-місячному віці батьки вивезли її за кордон. Нині щодва роки приїжджає на батьківщину, хоч через важку хворобу їй важко ходити. Все життя вона працювала вчителькою молодших класів в українській школі Мельбурна. Її чоловік Юрій місяць тому отримав золоту медаль від університету за багаторічну віддану працю, а всі австралійські газети й телебачення розповідають, як він освоював перші моделі комп’ютерів, й обов’язково зазначають: Юрій Семків пишається, що є українцем. «Якби ж я знала, що будуть такі події в Україні, як Єврореволюція, то нізащо б не поїхала додому 19 листопада», — з жалем і сльозами на очах каже Марта Семків. Подруга Наталка Ромась, яка народилася і живе у Канаді, пише у Фейсбуці, що навіть там робить усе можливе для нашої революції. Її батьки так навчили любити Україну, що вже двічі переїжджала до Києва. Працювала тут кілька років, мріяла створити сім’ю з українцем, але не склалося. Відтак повернулася в Оттаву, де здобуває фах, який потім дасть можливість їй бути потрібною і корисною у нашій державі. «Я не маю зараз достатньо грошей, щоб приїхати. Але постійно в інтернеті беру інформацію з життя Євромайдану, перекладаю її англійською і французькою та повідомляю весь світ, щоб вас підтримували скрізь», — щодня пише мені Наталка. Із Тракая, що під Вільнюсом, через скайп чую бадьорий голос Вітаса Ейдукейтіса — військового авіапілота, одного з найближчих друзів президента Ічкерії Джохара Дудаєва. «Ми з Дегі (молодший син Джохара. — Авт.) бачимо, що у вас може розпочатися громадянська війна. Це дуже погано. Євросоюз теж має свої проблеми, але краще євроколгосп, ніж російський Митний союз. Передай своїм: хай бережуть себе». Телефоную у Москву легендарному політику Валерії Новодворській, яка свого часу на своій автобіографічній книжці написала: «Лесе Бондарук — украинскому повстанцу от повстанцев российских». «Боротися треба на всіх фронтах — у кожному віддаленому селі й районному містечку. Ні кроку назад, бо на вас дивиться Росія і Білорусь, вчаться боротися за свої права», — радить Валерія Іллівна. А дослідник Кенгірського повстання, кандидат біологічних наук Микола Формозов, який працює у московському виші, гордиться, що з друзями–москвичами був на акції підтримки українського Євромайдану. Із Жезказгана, що в Казахстані, надходять електронні листи від доктора історичних наук Турганбека Алланіязова. Він каракалпак за національністю, його народ майже винищили у радянські часи, тож щиро вболіває за українців, тим більше що його дружина Марія родом із Трускавця. Нещодавно із Казахстану повернулася знімальна група моїх друзів, яким Турганбек допомагав створювати документальний фільм про Кенгірське повстання політичних в’язнів ГУЛАГу в 1954 році. Тоді їхній опір влада зламала танками. А нині Євромайдан душать «Беркутом», випробовують «тітушками» із регіонів, розколюють Україну на два ворожі табори...
