ХТО КЕРУЄ УКРАЇНОЮ?

Увага планети прикута до України. Світ захоплений мужністю людей і обурений свавіллям влади щодо своїх громадян. Цивілізоване суспільство не може зрозуміти, чому вона б’є, судить того, кому повинна служити. Народ хоче жити якраз у цивілізованому суспільстві. А влада в особі незаконного «Беркута» — палицею по голові, ребрах. Жахливо, але це майбутні реалії України за її членства в Митному союзі

Андрій БОНДАРЧУК, письменник, журналіст, народний депутат України І скликання

Дивно, що ні юристи, ні політики не бачать тут явного правового і морального нонсенсу: б’ють, ламають кості, судять людей за чужу провину — вони повірили владі, Президенту, які виявилися зрадниками і великими ошуканцями. Народ знає ціну слова, тому олжу розцінює як одне з найбільших зол. Нахабний обман, провокація збурили мільйони. Адвокати, правозахисники повинні взяти цю аксіому за відправну позицію, а для суддів це вагома підстава, аби вони винесли вердикт: ті, кого слова Президента, провладного сонму покликали на Майдан і які постраждали, не винні.
Вони, по суті, захищали і захищають недавню позицію Президента як гаранта Конституції. Люди, зрештою, не розуміють, хто керує країною — Президент, Азаров чи Клюєв. Більшість громадян України підтримала гучно розрекламований курс на підписання Угоди з ЄС. І раптом Азаров розвертає його на 180 градусів. Президент перед поїздкою зберігає дивний нейтралітет, а у Вільнюсі відмовляється від підписання Угоди. Стає на позицію Азарова. То хто ж у домі господар? Хіба свідомий громадянин, який уболіває за долю держави, своїх дітей, може стерпіти такий обман?
І країна вибухнула молодіжними майданами. Студент ствостало на захист недавньої президентської позиції, на захист слова гаранта. Бо то майбутнє молодих людей, молодих патріотів. І за це їх бити, судити? Яка жорстокість, цинізм і підступність!
Як не прикро, але є тут пояснення. Далеко не всі зрозуміли, що від недавнього тоталітарного минулого до молодої держави перейшло багато хвороб. За 70 літ «керівна і спрямовуюча» встигла скалічити свідомість значної частини суспільства, виховати совка. Він і обрав нинішню владу, яка складається з ідейних послідовників червоного режиму. Як не крути, а висновок напрошується один: регіонал — добре замаскований комуніст, комуніст — добре замаскований регіонал.
Після півторарічних запевнень і підготовки до підписання Угоди з ЄС раптова відмова. Хіба це не провокація, не дискредитація того, чого очікував народ? Псевдомайдани, куди влада примусово чи за гроші звозить людей, нібито прихильників Митного союзу, і ставить десятки тисяч навпроти Євромайдану — це не провокація? Адже тут достатньо іскри, одного досвідченого провокатора, аби знову пролилася кров, спалахнуло полум’я. Добре, що на цей раз люди не піддалися ні на провокацію «тітушок», ні на обурливо–фальшиву словесну еквілібристику штатних промовців–регіоналів. Вочевидь, конфлікт, безлад, а за ним надзвичайний стан і є тим знаряддям, яким влада хотіла би розрубати нею ж зав’язаний «гордіїв вузол» проблем. Але хіба СРСР врятували від краху репресії, мітинги, навіть голодомори?
«Сир» у мишоловці, який підкидає влада, теж виробництва КПРС — КПУ. Не так давно в Совдепії ним досхочу годували народ: в ім’я завтрашнього світлого майбутнього треба ударно працювати на трудовому фронті, забувши всі «тяготы и лишения». Зрештою, навіть програма КПРС проголосила: нинішнє покоління (йшлося навіть про конкретну дату — середину 80–х) буде жити при комунізмі. Комунізм верхівці КПРС — КПУ був не потрібен: вона, її чада давно жили в ньому.
Нині для наївних цей «сир» уже в європейській упаковці: «Збудуємо Європу в Україні!», «Нам туди рано, треба дорости до їхніх стандартів», «Спочатку в Росію, потім у Європу», «Ми там будемо, а коли — не важливо». Нашим олігархам і чиновницькій верхівці Європа теж не потрібна: вони, їхні чада, капітали, нерухомість давно там. А от народу туди — зась! Бо там живуть не за «понятіями», а за законами, без диктатури, корупції, хабарництва, при високих правових, соціальних стандартах, свободі слова.
Але то далеко не вся правда і причини. Наша неукраїнська влада серйозно хворіє на синдром рабства перед сильнішим, який добре засвоїв заповіт, що залишив своїм наступникам Петро І. Для Росії він — національний авторитет, для України — кривавий кат. «Отторжение малороссийского народа от государства нашего может быть началом всех наших бедствий», — пророче попередив Петро І. Його великий портрет, який встановлено у кабінеті Путіна, нагадує тому про наслідки, що чекають Росію, якщо Україна накінець відріже імперську пуповину, що живить антиукраїнські сили. То за чиї інтереси дбає нібито українська влада? Чия вона? Хто керує Україною: Азаров, Сівкович, Клюєв, Попов? Чи Президент? Чи президент Путін? Дожилися…