ЖУРНАЛІСТИ: ВОДОДІЛ ПО МАЙДАНУ

В історії кожної держави, житті її громадян є більш чи менш значимі критичні виклики, які вимагають визначитись із власною позицією. Вони епізодичні. У журналіста це професія, буденна робота, що нерідко несе реальну загрозу життю


Андрій БОНДАРЧУК, письменник, журналіст, народний депутат України І скликання


Згадаймо хоча б Вадима Бойка, Георгія Гонгадзе, В’ячеслава Чорновола, Ігоря Александрова та багатьох інших. Минулого року у світі загинуло 108 професійних журналістів. Їх недаремно називають четвертою владою, бо зробити вони можуть і справді багато. Навіть повернути хід історії, змінити свідомість суспільства.
Небезпекою є те, що нині в журналістику йдуть молоді люди, які призначення цієї професії бачать по–різному, як і своє місце в ній. Зрозуміло, що справжнє покликання журналіста — бути нервом суспільства, захисником його інтересів. Тут нема принадливої романтики, матеріальної вигоди, за яку нерідко наш брат продає професійну гідність. До цього його активно підштовхує влада, виховуючи собі податливих захисників, навіть в іпостасі цілих ЗМІ. А для упокорення журналістської вольниці є безліч різноманітних інспекцій, органів контролю, бюджетна вуздечка, сприяння чи гальмування передплати. І це попри кредо справжнього журналіста: він повинен бути в опозиції до влади, служити не їй, а суспільству. Але кожен обирає свою стежку.
Я вже не раз звертав увагу: нинішня влада, як ідейний нащадок КПРС, продовжує копіювати свого попередника. Він утримував і контролював величезну ідеологічну машину, «гвинтиками і коліщатками» якої були журналісти. Але й вона не втримала від краху «керівну і спрямовуючу». Бо ігнорувала основу журналістики — писати правду, а не співати осанну збанкрутілій владі.
Історія повторюється. Провладні ЗМІ діють у тому ж ключі — підносять заслуги влади, її економічного курсу, хоча зрив підписання Угоди про асоціацію з ЄС викликав закономірний вибух народного обурення проти обману, сваволі, махрової корупції, казнокрадства. Так, Майдан розділив владу і народ, журналістів, але об’єднав Україну.
Влада, захищаючи себе, вдалася до терору проти мирних демонстрантів, журналістів. Пролилася кров. Та замовники і виконавці ганебного побиття, винні у провалі «покращення життя вже сьогодні», зриву угоди з ЄС залишилися непокараними.
Ба, більше. Лише тепер із уст вищих можновладців ми дізналися, що країна була на порозі дефолту, фінансової кризи. Владу фактично врятував далекоглядний Путін, який не тільки ослабив економічний зашморг, а й надав терміновий, нечуваний за розмірами кредит. Його треба буде повертати з відсотками. Влада видає це за нечуваний успіх! А провладні ЗМІ підхоплюють підсолоджену, а насправді гірку пілюлю, видаючи її за геніальний вихід із патової ситуації. Не треба, шановні, ніякого економіста, щоб оцінити: господар, який живе позичками, — банкрут.
Знаючи в основному орієнтації друкованих ЗМІ області, я дуже здивувався трьом рядкам у газеті «Діалог» (19.12.2013 р.), що називає себе газетою обласної організації НСЖУ, але стала цілком провладною, бо журналістських проблем тут годі чекати: «Служіння інтересам влади чи засновників, а не суспільству є порушенням етики журналіста» (Нова редакція «Кодексу етики українського журналіста»). Та це ж осердя журналістської професії! Невже шановний Михайло Савчак — очільник волинських журналістів, який добре орієнтується у владних коридорах, у зв’язку з останніми подіями розвертає газетний вітрильник на 180 градусів?
Інтерес підігріло й запрошення взяти участь в обласній конференції на пекучу і дуже своєчасну тему: «Мас–медіа і влада». На ній мав бути і голова облдержадміністрації Борис Клімчук. Гарячою, подумалося, буде розмова. Бо підстави є серйозні: побиття журналістів на Майдані, звіряча розправа з Тетяною Чорновол. Незалежно один від одного я і Валерій Мельник підготували проекти резолюції конференції, свою оцінку ситуації (одна гостріша, інша більш зважена). Однак моя пропозиція включити це в порядок денний, як і моя наступна (за допомогою журналістів Волині і НСЖУ створити книгу «Забутий Голодомор. Забуте милосердя. 1946 — 1947 рр.») були проігноровані. Натомість, виступаючи, я одержав пораду головуючого: «Менше політики». Подальший хід конференції не варто деталізувати. Важливий підсумок: конференція виявилася яловою, не прийняла жодних конструктивних рішень. Майстерність диригентів перемогла. До того ж попереду були тривалі свята.
Ні, ситуація з волинською журналістикою — не виняток. Майдан, як противага владі став вододілом усієї української журналістики. Знаю, ці рядки у моїх колег викличуть неоднозначну реакцію. І все ж пишу. Бо в питанні, де йдеться про вищі цінності, ніж особисті інтереси, принцип повинен бути один — служіння народу, а не можновладцям. Якби ж так було, неправедна влада давно впала б.
Недавно «Волинь-нова» розповіла про високоморальний і патріотичний вчинок горохівчанина, дзвонаря, диякона Свято-Михайлівського монастиря УПЦ КП у Києві Івана Сидора. Він тривожним набатом дзвонів закликав киян прийти на допомогу студентам, журналістам, яких безжально бив «Беркут». Так було і в давнину, коли вічовий дзвін кликав людей на боротьбу з небезпекою.
Різні це професії — дзвонар і журналіст, далеко не тотожні. Але спорідненість у функціях виразна. Бо кожен журналіст має в собі свій дзвін. Це його совість, його душа, розуміння, покликання своєї професії. В одного він видає чистий звук, бо із дзвонярського металу, в іншого — глухий, бо виріб із дерева, а є і майже беззвучний, бо з повсті. Сама ж українська журналістика повинна бути ансамблем вічових дзвонів, якому належить у критичних ситуаціях бити на сполох. На превеликий жаль, ансамблю нема. Надто різні дзвонарі, надто різні дзвони. Але люди чітко розпізнають їхні голоси.