КАЛИНОВА ПЕЧАЛЬ ПОЕТА
Друге вибране Олександра Богачука “А час не жде...” вийшло через десять років після смерті поета
Друге вибране Олександра Богачука “А час не жде...” вийшло через десять років після смерті поета
А першим було “Горно” (Київ, “Дніпро”, 1984) — малоформатний білий томик з червоно-золотавим символом горнового полум’я на палітурці. Доволі об’ємну, 364-сторінкову книгу “А час не жде...”, з любов’ю та знанням справи впорядковану дружиною автора Неонілою Богачук, художньо оформив син Ярослав. Таке саме біле тло палітурки. І негучна, потаємно-глибока символіка червоного (дві похилені троянди) і чорного кольорів... Зрозуміло, що в книзі “А час не жде...” творчість поета представлена більш повно, у різних аспектах таланту митця. Та, мабуть, не кожен шанувальник поезії, читаючи і вже знайомі йому твори поета, і ті, які потрапили до щойно виданої книги з останньої прижиттєвої збірки “Цвіт роси” та публікованого лише у пресі, зверне увагу на тираж видання, профінансованого і виданого на Волині, — одна тисяча примірників. Десь стільки ж на Рівненщині. “Горно” у свій час засвітилось на всю Україну (тираж 12 тисяч 200 примірників).
Та жив би поет сьогодні — не проминув би він торкнутися чуттям своєї душі і цієї гострої, колючої та болючої грані рідного слова — звуження його життєвого простору уже в нібито незалежній своїй державі. Втім, і так немало рядків і строф звучать актуально, переконливо та гостро:
А я цією мовою влучаю,
Влучаю в тих, хто хтів її убить,
Хто запрягав, орав її печаллю,
Щоб нею тільки сало й хліб робить.
Відкривається книжка віршем “Полинова печаль”. Це розлогий роздум над погаслим людським життям, який закінчується такими правдивими словами:
Умів із другом хліб і сіль ділити,
Прощати і ненавидіти вмів.
Вдягнулася могила в пишні квіти
І в золото каліграфічних слів.
... Якби в житті ми вміли дарувати
Хоч половину тої теплоти,—
На душу не лягли б неждані втрати
Крижиною могильної плити.
Печаль поета, виявом, синонімом якої є його тривога за долю України, осуд воєнного людиновбивства (а ці тематичні лінії проходять крізь усю книжку), можна назвати калиновою. І не лише тому, що цей традиційний символ у різних видозмінах часто зустрічається в його пісенних текстах і публіцистичних віршах: “Вишита колоссям і калиною...” (“Україна”), “Радуйся, земле, жаром калини...” (Радуйся, земле”), “Зелен-гай і зоряна калина...” (“Барви Полісся”), “А гойдала червона калина...” (“Де озера, мов круглі столи...”), “На ній цвіте незаймана калина...” (“Димить туман”). Для Олександра Богачука цей образ дуже багато значив — як вірність рідній землі й людській дружбі, як знак свободи й нескореності нації, як врода й поезія...
Поетичне засвідчення нерозривного зв’язку з сільським своїм родом і народом (розділ “З іменем твоїм”), почуттєва, душевна піднесеність, навіяна красою нашого озерного краю (“Душі священне джерело”), страхітливі факти звиродніння людини в час війни (“Пам’ять”), роздуми про життєве призначення людини (“Час і ми”), вічна мелодія любові (“Перечекай усі чекання”), ніжна пісенна лірика (“Я пісням дарую крила”), сатира та гумор (“Мудре крісло”) — такі структура книжки і її визначальні мотиви.
Традиційна творчість славного нашого земляка Олександра Богачука високопрофесійна, наснажена глибокими чуттями людини, яка знала ціну життю, зуміла сказати немало про його солодку гіркоту і мала право сказати нам як напуття:
Непросто — писати просто,
Щоб рівно росли думки
І правда найвищим ростом
Вростала в прості рядки.
Василь ГЕЙ.
А першим було “Горно” (Київ, “Дніпро”, 1984) — малоформатний білий томик з червоно-золотавим символом горнового полум’я на палітурці. Доволі об’ємну, 364-сторінкову книгу “А час не жде...”, з любов’ю та знанням справи впорядковану дружиною автора Неонілою Богачук, художньо оформив син Ярослав. Таке саме біле тло палітурки. І негучна, потаємно-глибока символіка червоного (дві похилені троянди) і чорного кольорів... Зрозуміло, що в книзі “А час не жде...” творчість поета представлена більш повно, у різних аспектах таланту митця. Та, мабуть, не кожен шанувальник поезії, читаючи і вже знайомі йому твори поета, і ті, які потрапили до щойно виданої книги з останньої прижиттєвої збірки “Цвіт роси” та публікованого лише у пресі, зверне увагу на тираж видання, профінансованого і виданого на Волині, — одна тисяча примірників. Десь стільки ж на Рівненщині. “Горно” у свій час засвітилось на всю Україну (тираж 12 тисяч 200 примірників).
Та жив би поет сьогодні — не проминув би він торкнутися чуттям своєї душі і цієї гострої, колючої та болючої грані рідного слова — звуження його життєвого простору уже в нібито незалежній своїй державі. Втім, і так немало рядків і строф звучать актуально, переконливо та гостро:
А я цією мовою влучаю,
Влучаю в тих, хто хтів її убить,
Хто запрягав, орав її печаллю,
Щоб нею тільки сало й хліб робить.
Відкривається книжка віршем “Полинова печаль”. Це розлогий роздум над погаслим людським життям, який закінчується такими правдивими словами:
Умів із другом хліб і сіль ділити,
Прощати і ненавидіти вмів.
Вдягнулася могила в пишні квіти
І в золото каліграфічних слів.
... Якби в житті ми вміли дарувати
Хоч половину тої теплоти,—
На душу не лягли б неждані втрати
Крижиною могильної плити.
Печаль поета, виявом, синонімом якої є його тривога за долю України, осуд воєнного людиновбивства (а ці тематичні лінії проходять крізь усю книжку), можна назвати калиновою. І не лише тому, що цей традиційний символ у різних видозмінах часто зустрічається в його пісенних текстах і публіцистичних віршах: “Вишита колоссям і калиною...” (“Україна”), “Радуйся, земле, жаром калини...” (Радуйся, земле”), “Зелен-гай і зоряна калина...” (“Барви Полісся”), “А гойдала червона калина...” (“Де озера, мов круглі столи...”), “На ній цвіте незаймана калина...” (“Димить туман”). Для Олександра Богачука цей образ дуже багато значив — як вірність рідній землі й людській дружбі, як знак свободи й нескореності нації, як врода й поезія...
Поетичне засвідчення нерозривного зв’язку з сільським своїм родом і народом (розділ “З іменем твоїм”), почуттєва, душевна піднесеність, навіяна красою нашого озерного краю (“Душі священне джерело”), страхітливі факти звиродніння людини в час війни (“Пам’ять”), роздуми про життєве призначення людини (“Час і ми”), вічна мелодія любові (“Перечекай усі чекання”), ніжна пісенна лірика (“Я пісням дарую крила”), сатира та гумор (“Мудре крісло”) — такі структура книжки і її визначальні мотиви.
Традиційна творчість славного нашого земляка Олександра Богачука високопрофесійна, наснажена глибокими чуттями людини, яка знала ціну життю, зуміла сказати немало про його солодку гіркоту і мала право сказати нам як напуття:
Непросто — писати просто,
Щоб рівно росли думки
І правда найвищим ростом
Вростала в прості рядки.
Василь ГЕЙ.