Друге вибране Олександра Богачука “А час не жде...” вийшло через десять років після смерті поета
Друге вибране Олександра Богачука “А час не жде...” вийшло через десять років після смерті поета
А першим було “Горно” (Київ, “Дніпро”, 1984) — малоформатний білий томик з червоно-золотавим символом горнового полум’я на палітурці. Доволі об’ємну, 364-сторінкову книгу “А час не жде...”, з любов’ю та знанням справи впорядковану дружиною автора Неонілою Богачук, художньо оформив син Ярослав. Таке саме біле тло палітурки. І негучна, потаємно-глибока символіка червоного (дві похилені троянди) і чорного кольорів... Зрозуміло, що в книзі “А час не жде...” творчість поета представлена більш повно, у різних аспектах таланту митця. Та, мабуть, не кожен шанувальник поезії, читаючи і вже знайомі йому твори поета, і ті, які потрапили до щойно виданої книги з останньої прижиттєвої збірки “Цвіт роси” та публікованого лише у пресі, зверне увагу на тираж видання, профінансованого і виданого на Волині, — одна тисяча примірників. Десь стільки ж на Рівненщині. “Горно” у свій час засвітилось на всю Україну (тираж 12 тисяч 200 примірників). Та жив би поет сьогодні — не проминув би він торкнутися чуттям своєї душі і цієї гострої, колючої та болючої грані рідного слова — звуження його життєвого простору уже в нібито незалежній своїй державі. Втім, і так немало рядків і строф звучать актуально, переконливо та гостро: А я цією мовою влучаю, Влучаю в тих, хто хтів її убить, Хто запрягав, орав її печаллю, Щоб нею тільки сало й хліб робить. Відкривається книжка віршем “Полинова печаль”. Це розлогий роздум над погаслим людським життям, який закінчується такими правдивими словами: Умів із другом хліб і сіль ділити, Прощати і ненавидіти вмів. Вдягнулася могила в пишні квіти І в золото каліграфічних слів. ... Якби в житті ми вміли дарувати Хоч половину тої теплоти,— На душу не лягли б неждані втрати Крижиною могильної плити. Печаль поета, виявом, синонімом якої є його тривога за долю України, осуд воєнного людиновбивства (а ці тематичні лінії проходять крізь усю книжку), можна назвати калиновою. І не лише тому, що цей традиційний символ у різних видозмінах часто зустрічається в його пісенних текстах і публіцистичних віршах: “Вишита колоссям і калиною...” (“Україна”), “Радуйся, земле, жаром калини...” (Радуйся, земле”), “Зелен-гай і зоряна калина...” (“Барви Полісся”), “А гойдала червона калина...” (“Де озера, мов круглі столи...”), “На ній цвіте незаймана калина...” (“Димить туман”). Для Олександра Богачука цей образ дуже багато значив — як вірність рідній землі й людській дружбі, як знак свободи й нескореності нації, як врода й поезія... Поетичне засвідчення нерозривного зв’язку з сільським своїм родом і народом (розділ “З іменем твоїм”), почуттєва, душевна піднесеність, навіяна красою нашого озерного краю (“Душі священне джерело”), страхітливі факти звиродніння людини в час війни (“Пам’ять”), роздуми про життєве призначення людини (“Час і ми”), вічна мелодія любові (“Перечекай усі чекання”), ніжна пісенна лірика (“Я пісням дарую крила”), сатира та гумор (“Мудре крісло”) — такі структура книжки і її визначальні мотиви. Традиційна творчість славного нашого земляка Олександра Богачука високопрофесійна, наснажена глибокими чуттями людини, яка знала ціну життю, зуміла сказати немало про його солодку гіркоту і мала право сказати нам як напуття: Непросто — писати просто, Щоб рівно росли думки І правда найвищим ростом Вростала в прості рядки.
