ОЛЕНА ГОЛЄВА: «ІЗ МАЙДАНУ МАЄМО ПОВЕРНУТИСЯ З ПЕРЕМОГОЮ»*

У нинішній політичній ситуації я бачу три надважливі завдання: не пролити крові, не допустити розколу країни, не здати своїх позицій. Як показують останні події, домогтися цього доволі важко. Але ми повинні. Іншого шляху — немає. Іншого шансу — не буде...

Усім, хто питає, де я і що роблю у ці вирішальні для країни дні, хочу повідомити: я там, де і маю бути, — на Майдані. Спілкуюся з людьми, підтримую їх морально, переконуючи, що треба стояти до кінця, допомагаю матеріально, бо маю таку можливість. Кажу це зовсім не для того, щоб продемонструвати свої «заслуги перед революцією», — будь-яка допомога сприймається як належне. Тут усі рівні. Студенти і пенсіонери, робітники і білі комірці, бідні і багаті. Майдан — наче одна велика сім’я, яка гуртується у час небезпеки. Можливо, й пафосно звучить. Але це правда, друзі. Щира правда, і я готова її засвідчити.
А тих, хто ще сповідує позицію «моя хата скраю», хочу запевнити: «крайніх» хат уже не залишилось. Усі — на лінії фронту. На передовій тієї війни, яку влада веде зі своїм народом. Не ми її розпочали. Але ми маємо її закінчити. Перемогою. Безкровно і гідно.
І тому, коли мені кажуть: «Не ходи на Грушевського, там небезпечно», я відповідаю, що небезпечно жити у країні, де до тебе ставляться, як до безправної худоби. Захочуть — замордують до напівсмерті. Захочуть — ударять батогом. Або й взагалі приріжуть. Господарі ж бо.
…Я не стою на барикадах у касці і протигазі. Не кидаю в «Беркут» каміння та «коктейлі Молотова». Але й не приходити туди не можу. Хоча б для того, щоб підтримати людей, які, по суті, щохвилини ризикують життям. Просто бути з ними. А водночас — показати хлопцям по той бік барикад, що тут є жінки, що стріляти не можна! І коли на початку тижня проходила акція «Чужих дітей не буває», я до неї приєдналася. Бо я теж мама, до того ж багатодітна.
Я проти будь-якого силового сценарію. Хоча деякі гарячі голови переконують, що це був би найкоротший шлях до перемоги. Так би мовити, очищення через кров. Це ілюзія. Не буде ніякого очищення. А якби і було — не треба. Такою ціною — не треба! Розкол країни теж не та ціна, яку ми готові заплатити за перемогу. Тому маємо бути мудрими і стояти до кінця, не піддаватися на жодні провокації влади, яка, реалізуючи кремлівський сценарій, лишень чекає нагоди, аби потопити країну в крові й кинути під ноги північному сусіду.
Мене часто запитують, як ставлюся до «радикалів», що почали сутички на Грушевського. Не схвалюю їхніх дій. Бо в принципі не можу схвалювати насильства. Але чи не здається вам знаковим те, що 19 січня народ проігнорував заклики безпомічної опозиції до виключно мирного протесту і підтримав поганих «радикалів» та «провокаторів»? Чи не є це протистояння політичним вироком не лише владі, а й опозиції? Принаймні тим, хто називає себе захисниками народу і водночас розподіляє майбутні посади та шукає дивіденди. Майже три місяці, які стояв Майдан, перед ними майорів 2015 рік. І тільки останніми днями вони, здається, зрозуміли, що виборів не буде, якщо ситуація не зміниться. Якщо виявиться, що кров пролилася марно.
Я не закликаю до помсти. Ми вийшли на Майдан не для того. Звичайно, винні у загибелі людей мають бути покарані. Але вся річ у тому, що це стане можливим лише за умови мирного переформатування всієї політичної системи. Підкреслюю — МИРНОГО. Будь-які спроби силового захоплення влади розірвуть державу навпіл — чи то по Збручу, чи по Дніпру.
Ми маємо вижити разом із країною. Як? Я бачу тільки один шлях. Народу на Майдані й Грушевського — за жодних умов не здавати свої позиції. Опозиціонерам — змінити формат і тональність перемовин. Я на тих зустрічах не була й достеменно не знаю, про що насправді там ішлося. Я бачу результат. А точніше — його відсутність. Тому що будь-які точкові поступки влади, так звані компроміси, будь-який «косметичний ремонт» — ситуації не змінять. Лише роздратують народ, якому вже уривається терпець. І щойно прийнятий закон про амністію яскраво це ілюструє.
Водночас не можна, прикриваючись Майданом, ультимативно вимагати від Януковича відставки, не можна заганяти його в глухий кут, хай би як цього хотілося. По суті, він уже в ньому, тому й відстрілюється, боячись за своє життя і майно. Вимога відставки обов’язково має супроводжуватися гарантіями особистої безпеки. І Межигір’ям у довічне користування. Лише так можна уникнути кровопролиття і зберегти цілісність держави. І це не тільки моя думка. Це думка всіх, кому не байдужа доля України. Сподіваюсь, обидві сторони її почують.
Голова Волинської організації Європейської партії України
Олена ГОЛЄВА.