Відчуття, що живемо у час важливого історичного вибору, такого, наприклад, як при Хмельницькому...
З чого дивувався і чим переймався минулого тижня Василь УЛІЦЬКИЙ, заступник головного редактора
Мене не полишає відчуття, що живемо у час важливого історичного вибору, такого, наприклад, як при Богданові Хмельницькому. Усвідомити до кінця значення цього вибору ми зможемо лише через роки або десятиріччя. Тому всі мої враження і думки ― про поїздку на київський Євромайдан і події навколо нього. Бо саме там твориться історія
…ІНТЕЛІГЕНТНИМ ОБЛИЧЧЯМ РЕВОЛЮЦІЇ Ми вирушали у Київ тоді, коли на Майдані вже пролилася кров. У луцькій школі, де навчається моя старша донька-другокласниця, на той час з’явився куточок пам’яті про трьох загиблих майданівців із квітами і чорною стрічкою на портретах. Тому доньчине «Тату, не їдьте» ще довго пекло у грудях… Один із цих героїв ― львів’янин Юрій Вербицький ― минулого року захистив дисертацію. Його добре, інтелігентне обличчя згадалось після розмови із знайомою із Володимира-Волинського, яка вирушила в справах у столицю львівським поїздом. Вона їхала в одному купе з хлопцями, які прямували у Київ на революцію. Сказала, що більш інтелігентної компанії в дорозі ще не мала. Ось такі екстремісти та бойовики. Це ж треба було довести ситуацію в країні до того, щоб ці люди покинули сім’ї і роботи задля протесту! Авжеж, не на голому місці виник анекдот, який, щоправда, не дуже веселить: якщо в кафе у центрі Києва заходить неголений чоловік у касці і з палицею, значить це ― людина з двома вищими освітами і добрим знанням іноземної мови. Насправді на Євромайдані дуже і дуже різні люди, які борються проти країни-тюрми. І найпопулярніше серед них слово ― «вибачте». Попри вибухи поряд. Попри шквал емоцій, що протягом години змінюються від страху до ейфорії… Нинішня криза ― не перша у державі. Але на початку 90-х Леоніду Кравчуку вистачило мудрості погодитись на перевибори, і тепер він може спокійно ходити українськими вулицями. У 2004-му Леонід Кучма зумів відмовитись від силового варіанта, і тепер він разом із усіма дивиться футбол на стадіонах. Віктор Янукович вирішив ламати людей через коліно, через що вже увійшов в історію як кривавий президент. А тому має піти. Демократичне обрання Януковича не може бути аргументом для його подальшого перебування на посаді. Через свої дії він втратив і легітимність, і легальність. Чимало диктаторів теж прийшли до влади законним шляхом. Але народи прокляли їх ― бо вони топтали людську гідність і вбивали.
…СПІЛКОЮ МІЛІЦІОНЕРІВ І ШТУРМОВИКІВ– НАЙМАНЦІВ Заручниками бездумної політики Януковича є не лише опоненти його режиму, а й більшість тих міліціянтів, які стоять по інший бік барикад, змушені прикривати собою від народного гніву збанкрутілих «керманичів». З іншого боку, теперішня криза висвітлила всі найтемніші сторони нашої так званої правоохоронної системи, яка разом зі штурмовиками-найманцями влади влаштувала просто таки більшовицький терор на українських вулицях. Людей не просто викрадають, піддають тортурам, а ще й знімають це на відео і хизуються ним. За деякими даними, 77 активістів втратили зір внаслідок прицільних пострілів «Беркута». Спалені десятки машин, більше сотні людей заарештовано, а точніше взято у заручники. Тож не знаю, що має відчувати нормальний міліціонер, який на пару з бойовиком атакує мирних протестувальників… Такий маховик взаємної ненависті може призвести до катастрофи. В цій ситуації дивує, що так мало є діючих і відставних силовиків, які б чітко стали на бік народу. Хіба люди у погонах не розуміють, що захищають не Україну, не правопорядок, а одну конкретну особу, ласу до розкошів і влади, яка себе повністю дискредитувала в очах більшості українців і світу? Хоча, згадуючи інтерв’ю «5 каналу» одного з тих міліціонерів, які стоять біля київських барикад, починаєш краще розуміти їхню поведінку. Той чоловік у формі щиро вірив, що на барикадах воюють безробітні західняки, яким щедро платять американці. Він навіть називав скільки дають за першу барикаду, скільки за другу… Може б той міліціонер міркував і діяв інакше, якби знав, що по той бік «фронту» йому в обличчя дивляться цілком успішні в матеріальному плані жителі Києва й інших мегаполісів. Що у моєму рідному селі для потреб Майдану здав гроші чи не кожен двір. Що подружжя пенсіонерів із Франківщини віддало протестувальникам усі свої 10 тисяч гривень заощаджень. Що на Майдані ― не лише чоловіки, а й сила-силенна жінок і дівчат, які виконують там велику роботу. «Кому льодяники для горла?», ― чув їхнє турботливе слово поміж барикад на вулиці Грушевського….
…БЕЗСТРАШНИМ МОЛОДИМ ПОКОЛІННЯМ Але багатьом легше вірити в якісь американські гроші. Такими є наслідки непоінформованості. Чому ж тоді українські ультрас стали на бік Євромайдану? Та, певно, тому, що це ― активні хлопці, які їздять Україною, бачать її, спілкуються особисто, а тому змогли розібратись у тому, що відбувається, і зробити власні висновки. Позиція українських футбольних уболівальників ― це взагалі унікальне явище. Вони вийшли на Євромайдани південно-східних міст України разом із найактивнішою частиною старшого покоління і стали справжньою несподіванкою для тамтешніх керівників, дуже сильно налякавши їх. Здається, всілякі добкіни, які одразу ж обгородились колючим дротом і так званими «дружинниками», самі собі бояться зізнатись, що ці «бандерівці» ― не приїжджі, а місцеві. Велелюдні Євромайдани на Сході, підтримані молоддю, вселяють впевненість, що сценарій розколу країни так просто не пройде ― люди самі не дадуть розірвати Україну, її цілісність є кому відстоювати! Здається, це зрозуміли і у Кремлі, бо, зверніть увагу, як п’ята колона знову голосно репетує про федералізацію! Вони панічно прагнуть хоч шматочок України законсервувати в «рускам мірє». Найбільше враження від київського Євромайдану ― це наша фантастична молодь. Відчайдушна, впевнена у своєму виборі, готова йти до кінця. О п’ятій ранку після кількох годин на морозі ми зайшли погрітись у КМДА. Стали біля стола, де записували у самооборону. За якихось 15 хвилин ― о 5-й ранку! ― захищати Майдан зголосилось троє хлопців! Коли вони тихо, щоб не розбудити людей, які спали тут же на підлозі, говорили по телефону: «Мамо, у мене все добре», ― краялось серце. Відчувалася їхня рішуча готовність іти під кулі і мимоволі стало страшно за них. «Боже, дай мудрості політикам, а найперше ― межигірському, щоб цей український цвіт знову не був скошений! ― подумалося в ці хвилини. ― Вони ж поляжуть, а азірови поховаються в Австріях і Росіях…».
…ЩО «СЛАВА УКРАЇНІ!» ГАРНО ЗВУЧИТЬ І РОСІЙСЬКОЮ Теперішнє протистояння проходить не лише по лінії «бандити ― народ». Є ще один вимір революції ― національний. Пригадайте, як беркутівці змушували захоплених активістів співати Гімн України під час тортур, як питали, чому вам не допомагає ваш Бандера. У Запоріжжі на вигуки Євромайдану «Слава Україні!» Антимайдан, який прикривала міліція, відповідав: «Слава Росії!». Опоненти Євромайдану в Луганську пікетували його з радянськими прапорами. Це свідчить про те, що зараз також іде боротьба двох ідентичностей, ― власне української і радянсько-російської. І, відповідно, двох моделей майбутнього нашої країни. Є ті, хто приймає Україну своєю батьківщиною, і ті, хто намагається втримати українців у російських координатах, не без допомоги, звісно, самої Росії. І тут, здається, навіть мова не є визначальною. На барикадах говорять різними мовами, але всі дружно відгукуються на «Слава Україні!». Там стоять нащадки упівців і радянських воїнів. Але їх питання історії уже точно не розсварить. Бо вони вже мають спільні барикади, барикади, на яких народжується єдиний народ.
