Щоб уберегти від забуття минуле Дольська Турійського району, учителька-пенсіонерка Надія Свігун написала про нього книгу...
Щоб уберегти від забуття минуле Дольська Турійського району, учителька-пенсіонерка Надія Свігун написала про нього книгу.
Євгенія СОМОВА
ПО КРИХТІ ЗБИРАЛА ІСТОРІЮ Життя цієї мужньої і працелюбної жінки могло б стати сюжетом для літературного твору. Коли сказала їй про це, Надія Дем’янівна Свігун зніяковіла. Мовляв, яка з неї героїня… Вона ж звичайна жінка, яка бореться з життєвими незгодами (а їх у неї вистачало). Доля взялася випробовувати Надію Дем’янівну відразу ж, як вийшла заміж. Хворим народився син, потім інвалідом став і чоловік. Тож доводилося ходити біля обох, виконувати і жіночу, і чоловічу роботу. Але вона ніколи не плакалася, мужньо несла свій хрест, бо впевнена, що Бог посилає людині стільки випробувань, скільки вона може винести. Маючи на руках неходячого сина, жінка не замкнулася на своїй біді. Навпаки, вона зробила її дужчою і не байдужою до біди чужої. ...Надія Дем’янівна любить свою маленьку батьківщину, гордиться її славним минулим. До речі, назва села походить від озера Дольське, що у центрі поблизу храму. У сиву давнину Дольськ мав статус містечка і був центром культури, релігії та друкарства, знаним на всю округу. Тут діяв храм, де була благодатна ікона святителя Миколая, до якої щорічно організовувалися масові прощі. У роки Великої Вітчизняної війни село опинилося у центрі запеклих боїв, ― поблизу проходила лінія оборони фашистських військ. — Я ще в молодості цікавилася історією села, ― каже Надія Дем’янівна. ― Коли працювала у бібліотеці, до мене зверталися школярі, студенти, просили знайти інформацію про визволення Дольська від фашистів. Я шукала де тільки могла ― у пресі, архівах, розпитувала односельців. Старі люди пригадували, що поблизу Дольська точилися жорстокі бої. Розповідали, коли поверталися біженці, їм, аби проїхати, доводилося прибирати з дороги вбитих. Але очевидців цих подій з кожним роком ставало менше. Ось тоді й зародилася думка зібрати їхні спогади, що стосуються визволення села.
МОГИЛУ БАТЬКА ЗНАЙШЛА ЧЕРЕЗ 30 РОКІВ Пошукову роботу Надія Дем’янівна продовжувала й після закінчення Луцького педінституту, коли працювала у місцевій школі, ― у 80-х роках там діяв клуб інтернаціональної дружби. Школярі листувалися зі своїми ровесниками з усіх республік Союзу, командуванням дивізій, які визволяли село, розшукували місця захоронення загиблих у роки Великої Вітчизняної війни. Поблизу Дольська ― на полях, у лісі ― їх було більше десяти. Могили обгородили, написали імена загиблих. Якось у газеті «Правда» Надія Дем’янівна знайшла цікаву інформацію про Дольськ. У ній повідомлялося, що за визволення її села вірменин Мукуце Сакович Бірчан нагороджений орденом Леніна. Внизу стояв підпис: ветеран війни Фролов, місто Вільнюс. Написала автору. Подумала, що він повинен знати про визволення села і, звісно, про Бірчана. Живий чи, може, загинув. — Не знаю, як мій лист дійшов до адресата, бо ж на конверті лише написала: Вільнюс, військкомат, Фролову. Та незабаром вже була відповідь із адресою Бірчана. Написала і йому, але листа від нього не отримала. Зробила ще одну спробу ― безрезультатно. Тим часом наближалося 30-річчя Перемоги. Думаю, чого ж він мовчить? Може, вже немає серед живих? Написала у військкомат Єревана, просила допомогти знайти Бірчана. І тут, за кілька днів до 9 Травня, приходить телеграма ― «Їду, зустрічайте». Приїзд учасника визволення став святом для села. На «вогнику» у клубі він розповідав про бій за Дольськ, а місцеві ветерани ― про свої фронтові дороги. Другого дня був мітинг, на нього зійшлося ледве не все село. Слухаючи емоційну розповідь Надії Дем’янівни про її пошукову роботу, подумалося, що керувалася вчителька не лише почуттям обов’язку. Встановлюючи імена полеглих воїнів, вона, донька фронтовика, віддавала і свій моральний борг перед загиблими, їхніми рідними. Добре знає, як болить серце, коли не відомо, де захоронений твій батько, син чи брат. Про свого тата Надія Дем’янівна знала лише те, що загинув в Угорщині у квітні 1945 року поблизу села Бебіхазе. Усе життя її мама мріяла знайти могилу чоловіка. Заповіт неньки виконала донька. Вона побувала там. Поїхала разом із 76-річною тіткою, батьковою сестрою. — Скільки було переживань, ― пригадує ту поїздку. ― Мови ж не знали, перший раз їхали за кордон. Нам сказали: «Зійдете у Будапешті. Там до поїзда щодня виїжджає автобус із військової частини (у 80-ті роки на території Угорщини ще перебували радянські війська). Доїдете, а там вам розкажуть, як добратися до Бебіхазе». З пригодами таки дісталася до військової частини, а вже звідти ― до села, поблизу якого загинув батько. На горбу, на який вказала Надія Дем’янівна (сусід-однополчанин детально описав місце, де загинув її батько-кавалерист), військові насипали могилу, викарбували його прізвище і поклали вінок, привезений донькою.
ХОТІЛА, ЩОБ КНИГА БУЛА У КОЖНІЙ ХАТІ Спогади, документи… На них базується історико–краєзнавчий нарис Надії Свігун «Гріє душу село…», який вийшов 2009 року у видавництві «Терен». Авторка розповідає, що у його підготовці брало участь не одне покоління жителів Дольська. Люди ділилися фотографіями, спогадами. Але ж, звісно, найбільше зусиль доклала Надія Дем’янівна. Вона ходила по хатах, просила дати знімки. Розповідає, що ідея написати нарис з’явилася після зустрічі з місцевим краєзнавцем Зіновієм Ярмолюком. Він готував чергову книгу і попросив написати про Дольськ. — Коли вона вийшла і я побачила свою розповідь, подумала: а чому б і собі не написати, ― говорить жінка. ― Я ж тільки частину історії села виклала, а в мене є ще матеріал про його минуле, сьогодення. Тоді Надія Дем’янівна була вже на пенсії, тож мала більше вільного часу. Та й взимку ніч довга, спати не хочеться. Засиджувалася до півночі над матеріалами. Писалося швидко і легко. Тож за зиму закінчила роботу. Куди важче було видати книгу. Люди, які спершу обіцяли фінансову підтримку, коли дійшло до діла, відмовилися. Довелося просити допомоги у влади. П’ять тисяч гривень дала рада з питань видавничої справи облдержадміністрації, решту довелося шукати самій. Віддала все, що тримала на «чорний день». — Хотілося, щоб тираж був більшим, аби могла подарувати книгу у кожну хату, вихідцям із села, котрих доля розкидала по світу. Це ж видання про наших людей і для них, ― розповідала. ― Чужим, може, воно й не цікаве, а для тих, хто тут виріс, ― згадка про свою малу батьківщину. Першим читачем книги був чоловік Надії Дем’янівни. Коли дружина працювала над нею, він іронізував: «Кому потрібна твоя писанина». А прочитав ― похвалив: «Добре, що написала, бо тут історія села. Старі люди, котрі пам’ятають війну, колгоспи, розбудову села, вже відходять. А в ній усе це зафіксовано ― у розповідях, фотографіях». І ці слова були для жінки чи не найбільшою похвалою. Вона ж писала історію своєї маленької батьківщини не для слави, а для нащадків. Хотіла, щоб не перервався зв’язок поколінь, щоб прожите жителями Дольська допомогло глибше пізнати історію свого краю і народу. Адже велика історія починається з малої.
