ЗАГЛЯДАЮЧИ ЗА КРАЙ

Я не знаю, що це. Можливо, це генетична пам’ять. Але навколо – багато людей, готових вмерти за Україну. І чомусь це майже нікого не лякає...

Ілона ЗРІНІ

Тих, хто готовий вмерти, — не лякає тому, що вони готові. Насправді. Вони світяться тією готовністю. Воїни світла. По трупах яких до влади прийдуть чергові сили зла. Чого так — я теж не знаю. Може, це карма, якої ми ніяк не відпрацюємо.
Тих, кого б то мало злякати з владців, — не лякає тому, що вони тупо НЕ ВІРЯТЬ у це. Бо в їхньому світі — все лише за гроші і заради грошей. Вони також не вірять в те, що РЕАЛЬНО ДІСТАЛИ народ. «Ми їм покращення за покращенням, а вони нам фігвами малюють. Чого б це? А, так це ж терористи… Беркутятка, фас!!!».
А ще вони думають, що при потребі залякають службовими псами здичавілу з якогось дива отару, а на призвідників вистачить набоїв і тюрем…
Всі Європи з Америками не вірять в чиюсь готовність умерти, бо думають — це там опозиція з владою бореться, а вони завжди зможуть за столом переговорів домовитись. Ага. І як пояснити притомним людям, що у нас влада і опозиція — крила одного демона, які одночасно бувають в одній лазні з тими ж самими повіями?
Ну ці зрозуміло, вони демократією зіпсуті, а місцеві мене дивують. З іншого боку — місцевим сценарії московити пишуть. Ну НЕ МОЖЕ він, той сценарист, ЗРОЗУМІТИ, ЯК думає українець. ПЕРЕДБАЧИТИ ДІЙ — НЕ МОЖЕ. Тому — провал на провалі.
Панове, може, так буде зрозуміло — на пальцях? Не знаю, як у вас там, а в нас тут і совєцької власті до ладу не було. І навіть німецька окупація була не всюди. Не приживається чужа зараза. Тут болота, знаєте. Тут хлопці з лісу в 50-х вийшли. А в 85-му перестройка настала. Так що ваша бидлократія захопила лише одне покоління. Бабця моя польську школу закінчувала, дід на совєтів до кінця віку «вони» казав.
Мене Лєнін меригував з першого класу, забагато мені його було в історії і літературі. Перестройка вже наближалась… Мама з татком при совєтах жили, так. У них ностальгія буває іноді. Як і у всіх — за молодістю. Як казала бабця, і у війну люди любили. Але повірте, у нас тут Європа. Шапкою докинути. Та і в головах… Просто повірте.
Так, ми народ незлобливий. Терплячий до краю народ. В городі все длубаємся… Але коли настає край… Тоді на нас ради нема. Нас тоді можна тільки вбити.
Ну не варто нас за край заганяти. Бо ми ніколи не були бидлом. Ми хоч бідні, але гонор маєм. Це константа. Це те, чого ви не враховуєте в сценаріях. А ще в нас любов. До України.
Дитина моя народилася в Україні. І перебуває якраз у віці, коли максималізм зашкалює. І я боюся, що він, як і всі розумні, народжені вільними правильні хлопчики, готовий вмерти за Україну. А в мене нема аргументів, щоб пояснити йому, чого цього робити не варто. Бо я ту Україну ненавиджу, але набої подаватиму, якщо доведеться.
Бо не люблю, коли отак нахрапом. Коли нечесно. І коли всяка наволоч без будь-яких моральних засад. Це безвідносно до України. Це — гонор.
А для них, тих хлопчиків, і тих, котрі вбиті вже за Україну, і тих, які готові померти, Україна — абсолютна цінність у світі глобальної брехні, цинізму і продажності. Генетична пам’ять. Як у мого — прадід, розстріляний за любов до України.
Я не хочу, щоб вони вмирали. І набої подавати не хотілося б. Я ж жінка.
Мене лякає, що СТІЛЬКИ людей готові вмерти за Україну…