ЧОМУ СЕЛЯНИН НЕ РАДІЄ ВЕСНІ?

Цього року держава обіцяє сільгоспвиробникам більшу фінансову підтримку, ніж раніше. Та чи дійде ця допомога до кожного селянина-“одноосібника”, фермера? Адже досвід попередніх років свідчить, що і здешевлення кредитів, й інші форми фінансової підтримки передбачені, як правило, для колективних сільгосппідприємств. На кого ж покладаються сільські господарі, які виробляють левову частку продукції? З яким настроєм селяни зустрічають весну?

Костянтин Миколайович ЛАЦЕНКО, фермер з села Привітне Локачинського району:
— Хоч ще сніжок на полях лежить, але вже весною пахне. І то добре, що тепло не раптове, що сніг тримається — для посівів така погода найкраща. Маю дев’ять гектарів озимини, а ще планую посіяти 10—15 гектарів ярих зернових. Бо землі в мене додалось, окрім своїх 20 гектарів узяв ще стільки ж — родичі паї віддали в оренду. Тепер треба думати, як тій землі дати лад, щоб вродило.
Органічних добрив бракує, то мусиш витрачатися на міндобрива. А їх пропонують по 850 гривень за тонну. Це ж треба геть усе спродати, щоб купити добрива. А ще ж за щось маю придбати солярку, отрутохімікати, гербіциди, запасні частини для техніки. От і порахуйте, які то “прибутки” має селянин. Недарма кажуть, що на землі тільки горба наживеш, а не багатство. Недавно вирішив своїй господині доїльного апарата купити — 1500 гривень коштує. А молоко здаємо по 60 копійок за літр. Коли ж той апарат окупиться?
І все ж цього року є хай і невеликий прогрес у стосунках держави і фермера. Нинішньої весни мені вперше виділили грошову допомогу в розмірі 600 гривень на придбання міндобрив (з розрахунку 10 кілограмів добрив на гектар посівів озимини), тобто на тих же умовах, що й для сільгосппідприємств. Звичайно, тонна міндобрив — погоди не зробить, але все ж приємно, що згадали й про фермера. А загалом мені потрібно придбати ще хоча б 5 тонн селітри й нітроамофоски. Тільки ж не хочеться переплачувати спекулянтам-посередникам.
Іван Андронович ОСТАПЮК, пенсіонер, житель села Лаврів Луцького району:
— Я вже більш як 80 літ прожив, дружину поховав, сам хазяйную. Діти з Луцька приїжджають, допомагають. Мав донедавна дві кобили, та мусив одну продати. Щоб город обробити — тепер треба буде з кимось спрягатися.
Біда тим старим пенсіонерам, які з страхом ждуть весни, бо нема чим землю виорати. Щоб найняти трактора — треба за сотку викласти по 3 гривні. А як маєш гектар городу? А його ж і скультивувати, і заволочити треба. Скільки то коштує?
Багато хто паї позабирав, хто молодший. Але ж як нема техніки, то тільки набідуєшся. Кинулись усі сіяти цукрові буряки, бо вигідно. Та щоб вони вродили, то тільки рук мало. А мішок селітри — 60 гривень. За Польщі, пам’ятаю, хазяї їхали до Луцька в синдикат. Там господаря обслуговували, розказували, коли і як грунт підживляти. А хто договір на вирощування буряків уклав — то всі добрива самі селянину привозили.
Я свій пай віддав в оренду відомому в Луцькому районі керівнику Клекоцю, то одержав торік 4,5 центнера пшениці, мішок цукру. А в багатьох селах людям не мають чого дати, бо земля облогує, не родить.
Держава, хто б що не казав, не дбає про селян. Не може в селі господар купити техніку, бо ціни недоступні. Везуть з Польщі старий непотріб, щоб хоч якось хазяйнувати. Але хіба то робота? То наш сором перед світом.
Галина Дмитрівна ПРУС, сільський голова з села Смолигів Луцького району:
— Тепер, коли колективні господарства у більшості сіл розпалися, люди з усіма своїми бідами й проблемами йдуть до сільської ради. І кожному зрозуміло, як необхідно було під час реформування господарств, при паюванні майна законодавчо передбачити, щоб хоч по одній одиниці техніки передати сільським радам для обслуговування пенсіонерів, тих людей, які не мають змоги обробити свої городи. На жаль, цього не передбачили. Техніку здебільшого розікрали. А створення комунальних служб при сільських радах в умовах безгрошів’я — діло непросте. Саме тому сільські голови, при всьому бажанні, не можуть у найближчий час самотужки вирішити цю проблему.
Ми у Смолигові теж поки що робимо тільки перші кроки. У нас комунальна служба відповідає за утримання сільських об’єктів комунальної власності, а також обробляє 50 гектарів земель резерву. Торік зібрали непоганий врожай пшениці, ячменю. Ячмінь ще й зараз маємо на продаж. Восени посіяли 25 гектарів озимини, і тепер теж готуємось до посівної. Техніку наймаємо у місцевого фермерського господарства. Сподіваюсь, з часом стягнемось і на власний трактор, придбаємо за виручені від продажу зерна гроші. Адже інших доходів очікувати нема звідки.
Людей, особливо одиноких, престарілих, а їх на території сільської ради проживає понад три десятки, у біді не залишаємо. Ті, хто пай віддав в оренду фермеру, мають від нього допомогу в обробітку городів. Так мали б чинити й керівники сільгосппідприємств. Але на ділі трапляється по-різному. Добре, що в селі ще живе у громаді почуття обов’язку перед старими, немічними. Виручають по-сусідськи ті, хто має коней чи техніку. І соціальні працівники навесні допомагають город обробити.
Марія Василівна, жителька Рожищенського району. (Прізвище називати відмовилась):
— Я два рази на тиждень везу до Луцька на базар домашній сир, сметану, молоко, яйця. Часом і дітям яєчні не спечу, хоч і просять, бо треба якусь копійку вторгувати, поки є час. А вже як почнеться робота на полі — тоді для сільських людей пекло. У мене дві корови, троє свиней, поросна льоха, кури, індики. За кіньми то вже чоловік доглядає. І хатня робота, і діти ще малі. Одне слово — аби витримати.
Чим нам держава помагає хазяйнувати? А нічим. Забрали пай і самі на тій землі мучимося. Торік поки буряки з пирію обполола, думала, що й ноги протягну. Зате мали трохи цукру на продаж. Але як порахувати, скільки вкладаєш у ту землю, то вигода мізерна. Та треба якось жити, діти ростуть. Тому знов будемо садити, сіяти, обробляти, хоч то здоров’я коштує. То ж не знаєш, чи й радіти, що вже весна.
Галина СВІТЛІКОВСЬКА.