ПРОХАННЯ

У мене в житті було два відчуття мерзенності. Їх було, зрозуміло, більше. Але це те, що найближчим часом може торкнутися нас усіх. Хочу поділитися, буду стислим, оскільки є що робити. Думаю, що це важливо. І в Києві, й скрізь. Може навіть скрізь — важливіше...

Олег ПОКАЛЬЧУК, письменник, соціальний психолог


Перший раз було, коли ми привезли в Київ тіло Василя Стуса. (Стасик Чернілевський, у якого зараз два кульових, тяжко поранений, поводився тоді, до слова, по-геройськи в селищі Чусовім Пермської області на табірному кладовищі). Вийшли з аеропорту «Бориспіль» напівживі. А ліворуч від входу, як зараз пам’ятаю, стояла вже трибунка, прожекторчики, преса і піарилися там зовсім інші люди. Тому що поки нас там обіцяли закопати живцем, тут уже Кравчук політику поміняв, і таргани почали швиденько виповзати зі щілин, і національну символіку на себе, і на трибуночку.
Потім я пам’ятаю, як стояв у складі штурмової групи на парапеті Кабміну в 2005-му, і друг якось невпевнено сказав: а про наших дітей вони потурбуються, на випадок чогось? Штурм відмінили, тому що рішення Конституційного Суду змінило ситуацію. І ми ще не дійшли до Майдану, як на трибуну пачками полізла всіляка нечисть, клянучись у вірності Віті та Юлі.
Хто мене знає, не дасть збрехати, мені завжди були пофіг будь-які медальки за правильну поведінку, тому вибачте, я не про себе. Я про вас.
Тисячі людей, сотні тисяч були і є справжніми героями. Це ви всі, мої друзі. Мені до сліз образливо, що особисто не зміг нікого захистити від смерті, простіть мені, загиблі, що не був поряд.
Але у нас, живих, завтра чи післязавтра буде дуже складний день. Усе ті ж таргани побіжать із щілин на ваше світло, на світло перемоги. Вони будуть піаритись на пам’яті мертвих і на відхідливості живих.
Вони будуть обнімати вас так гаряче й щиро, і говорити такі високі слова, що самі при цьому відчують оргазм. І нас будуть на це підштовхувати.
А давайте ми їм нічого не забудемо.
Будь ласка.