11 років у Луцькому храмі Всіх святих землі Волинської діє хор для людей із вадами зору...
11 років у Луцькому храмі Всіх святих землі Волинської діє хор для людей із вадами зору
Ярослава ТИМОЩУК
НА ПЕРШІЙ ЛІТУРГІЇ ВСІ ДУЖЕ ПЕРЕЖИВАЛИ Церковний спів чується ще з проїжджої частини вулиці. О пів на сьому ранку, перед початком служби, 15 півчих збираються на криласі. Серед них — двоє чоловіків у чорних окулярах, які зовсім не бачать. Решта мають вади зору. За кілька хвилин розпочинається богослужіння. Поки будують церкву, літургія відбувається у так званому тимчасовому храмі. До хористів виходить священик, диригує і щось стиха говорить. Просить не фотографувати його: щойно з маршрутки, тому не встиг переодягнутися в підрясник. Із-за хоругв визирає дівчина. Усміхається, запрошує постояти поруч із незрячими півчими. — Мене звуть Іра, — простягає руку для знайомства. Іра приходить до церкви з батьками. Її мама Інна Хом’як виконує обов’язки старости хорового колективу. Під кінець служби вона роздає проскурки, напуває незрячих свяченою водою. — Я все життя співаю, — каже жінка. — Раніше ходила у світські хори. А до церкви мене Іра привела, у неї синдром Дауна. Спочатку хористам важко було без нот співати. На першій літургії дуже переживала, вся тремтіла. Але як взялися вчити по дві співанки на тиждень, а потім і псалми, то за рік уже все знали. Її колежанка Людмила Матвійчук тим часом вручає кожному хористу по шоколадці. — Минулого тижня мені виповнилося 46 років, — розповідає. — Маю велику родину: дві дочки, і зяті, і свати. У сімейному колі відзначали. А зараз пригощаю людей, бо хочу, щоб і вони відчули свято. Пані Людмила в хорі з дня його створення. — Люблю співати і Бога прославляти, — мовить. — Давно мріяла, щоб був такий колектив. Ще як не було хору, ми самі вивчили пісню про Божу Матір. Людмила, як і багато інших хористів, проживає у соціальному гуртожитку для людей із вадами зору. Працює прибиральницею в офісі УТОСу. В її однокімнатній квартирі мешкає п’ятеро людей. Раненько встаємо і йдемо всі разом. Як треба кого провести, то наші діти допомагають. Кого на вулиці зустрічають — супроводжують, куди треба. Ось і зараз дочка повела когось додому, — каже жінка. — Тут я відпочиваю душею і вірю, що буде такий час, коли всі люди почнуть ходити до церкви.
УДОЧЕРИЛА, І ГОСПОДЬ ПОСЛАВ СИНА Лідія Дороніна не пропускає жодного богослужіння. — Знаєте, як то сліпому самому добратися до храму? — запитує. — Але приходимо, бо в ньому вся наша розрада. Жінка співає також у світському хорі «Лісова пісня», який організувало Українське товариство сліпих. Займається художньою самодіяльністю, любить співати і читати, особливо поезію. — Беру в бібліотеці при УТОСі різні книжки і журнальчики, — розповідає Лідія. — Улюблений — «Літературна панорама». Читаю шрифтом Брайля або звичайним, але збільшеним, слухаю аудіокниги. Хтось прочитає якусь цікавинку, то й мені порадить. Чи по радіо почую якісь новини. Люблю про все дізнаватися. Жінка має прийомну дочку Вікторію, 5–річну внучку та рідного сина Павла. — Видно, за те, що наважилася вдочерити, Бог послав мені сина, — Лідія втирає сльози. — Така обдарована дитина: вчиться на першому курсі в Одеській консерваторії, грає на флейті у симфонічному оркестрі. Ліда вважає себе віруючою людиною. Приходить до церкви, щоб набратися сил на весь тиждень.
НАВЧИЛИСЯ ВІДЧУВАТИ ДИХАННЯ ОДИН ОДНОГО У 2003 році хор організували молоді священики, які читали біблійні курси і проводили адаптовані служби для людей із вадами зору. Ідея виникла під час паломницької поїздки до чоловічого монастиря в селі Старий Чорторийськ Маневицького району. Там незрячі у два голоси виконали «Неопалиму купину» і відчули в собі сили співати у церкві. — Тоді владика благословив нас виступити на благодійному концерті, — пригадує керівник хору священик Олександр Мазурак. — Уже наступного тижня співали в церкві. Першого разу доручили хористам тільки «Господи, помилуй» виконувати. А згодом сформувався сталий колектив. Незрячі співали в Зимненському монастирі, у Почаївській та Києво–Печерській лаврах. Побували навіть у Сімферополі, біля мощей святого Луки, до якого моляться люди з вадами зору. За стільки років хор навчився відчувати навіть дихання один одного. Незрячому важко адаптуватися на загальному богослужінні. Але кожних вихідних люди добираються на ранкову службу із різних куточків міста. Прибувають першими маршрутами, із рідними, які їх супроводжують. — Це свідчить про подвиг цих людей, — вважає священик. — Адже щоб приїхати до церкви, мусять подолати труднощі. Приміром, Леся Хижук, яка вже багато років не бачить, аж зі спального району ДПЗ. Та люди щасливі, що співають у хорі. Почуваються єдиними, щиро моляться, радіють, що можуть послужити Богу. Створюють у своєму колективі маленькі традиції, зав’язують дружбу. Вони дуже уважні один до одного. Здатність сприймати людину не за зовнішнім виглядом, якою володіють незрячі, — особлива. Зразу відчувають твою душу, щирість твоїх слів і бачать, який ти всередині.
На фото: Незрячі хористи добираються на ранкову службу з усіх куточків міста.
