ТРОЯНСЬКИЙ КІНЬ ІГОРЯ ПАЛИЦІ*

За відомим законом Мерфі, якщо є вірогідність того, що може статися щось погане, воно обов’язково станеться. Путінська агресія проти України цілком вкладається у цю жорстку закономірність. Окупація Криму в найважчий для країни момент стала цілком прогнозованою несподіванкою. Не треба бути авторитетним аналітиком, аби заздалегідь передбачати, що саме автономія стане нашою найслабшою ланкою і найлегшою мішенню для загарбників. Адже там розташована база Чорноморського флоту Росії — серйозне джерело небезпеки для української територіальної цілісності

Олена ГОЛЄВА, голова обласної організації Європейської партії України, депутат Луцької міської ради

Як не прикро констатувати, але підступного троянського коня у вигляді чужоземного флоту українські політики не лише запустили, а й гостинно прописали у нас як мінімум до 2042 року. Країна має знати цих «героїв». Тому нагадаю, що у квітні 2010–го за ратифікацію харківських угод, які підклали під національну безпеку бомбу уповільненої дії, голосували повним складом фракції Партії регіонів, Комуністичної партії і Блоку Литвина, майже всі позафракційні, а також дев’ять зрадників із Блоку Юлії Тимошенко і семеро «сміливців» із НУНС, один із яких — народний депутат Ігор Палиця. Він, тоді ще майже не відомий лучанам, був серед тих, хто всупереч рішенню фракції натиснув кнопку «за» і разом із парламентською більшістю здав національні інтереси України. Зрештою з фракції НУНСу за цей вчинок його, звичайно, вигнали, але хіба це вже мало якесь значення? Та й самого Ігоря Петровича таке рішення колег не надто засмутило.
Історія політичних зрад розрекламованого «благодійника» Палиці розпочалася за півтора місяця до сумнозвісної ратифікації — з того моменту, коли начебто ідейний опозиціонер став банальною «тушкою» і допоміг Азарову отримати крісло прем’єра. Відтоді його «бескорыстная дружба мужская» з Партією регіонів лише міцніла — до обопільного задоволення сторін.
У проміжках між доленосними кнопконатисканнями Ігор Петрович міг спокійно відпочивати від трудів праведних десь у Швейцарії, не з’являючись місяцями на робочому місці в парламенті. Ніхто на такі дрібнички не звертав увагу. Потім було «правильне» голосування за мовний закон Ківалова—Колесніченка, скандальна виборча кампанія 2012 року, чергова підтримка уряду Азарова. Словом, доволі регулярно забезпечував тодішній владі потрібні голоси, за що йому належним чином віддячували.
Торік у червні опозиція запропонувала денонсувати харківські угоди, зокрема щодо перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України. Підтримати цей проект Палиця відмовився. Вочевидь, тому що послідовний. Та коли йшлося про інші закони, послідовність Ігоря Петровича десь поділася. Як і його документ про обов’язкове володіння чиновниками українською мовою, який гучно розрекламував під час виборчої кампанії-2012. Підозрюю, що раптовий напад мовного патріотизму, як і його невгамовна благодійність, — звичайний передвиборчий трюк. Ефектний за формою й цинічний за змістом.
Тісні взаємовигідні стосунки між Ігорем Палицею та Партією регіонів тривали б ще й досі, якби не Майдан. Як і можна було передбачити, Палиця мітингарів не підтримав, участі в подіях не брав, у важкий період разом із земляками не був. Єдиний випадок, коли лучани мали нагоду згадати про свого народного депутата, трапився на Театральному майдані обласного центру Волині. Якось зимового вечора міліція прийшла конфісковувати плакат, що засуджував тих, які продають свої голоси на виборах. Згадали там і про Палицю. Переконана: автори цього гасла мали всі підстави висловити свої думки.
Упродовж трьох місяців протистояння, поки не було відомо, хто переможе — Янукович чи Майдан, народний обранець лучан вичікував. Ніяких заяв не робив, жодних симпатій не виявляв. Але про всяк випадок залишався вірним штиком «президентської раті» і відставку уряду Азарова у грудні не підтримав.
Зате нині з цим політичним діячем, який майже чотири роки був надійною опорою Партії регіонів у парламенті та справно голосував за її антинародні забаганки, відбулися дивовижні метаморфози. Блискавичний крах режиму спричинив раптове прозріння цього парламентаря. Останнім часом він розродився аж кількома телеграмами–зверненнями до земляків, закликаючи до «перезавантаження», «очищення» та «покаяння». І, як годиться, засуджує Януковича. Однак сам чомусь зовсім не поспішає ні каятися, ні просити пробачення за багаторічну підтримку колишньої влади. Вочевидь, сподівається не потрапити до люстраційних списків.
Думаю, Ігор Петрович тепер примірятиме до себе образ патріота. Це буде неважко, враховуючи підконтрольні йому ЗМІ. Може, десь на площі навіть вигукне: «Слава Україні!». Але вся біда в тому, що його декларований (показний) патріотизм дуже слабко узгоджується із реальною підтримкою харківських угод, через які наразі Україна має велику проблему — розгортання збройного конфлікту. А серед солдат, на котрих нині націлені дула російських автоматів, є й лучани. То як тепер Палиця дивитиметься в очі їхніх матерів?