10 років заслання в Сибір — такий вирок виніс у 1945-му суд 18-літній волинянці Марії Семенюк...
10 років заслання в Сибір — такий вирок виніс у 1945-му суд 18-літній волинянці Марії Семенюк
Євгенія СОМОВА
ПІДПІЛЬНИКІВ ВИДАЛА «РАЙОННА» ЄЛИЗАВЕТА Дивлюся на цю маленьку, тендітну 87-річну жінку і захоплююся її волею. Дивуюся, звідки у неї бралися сили, щоб витерпіти всі муки, що випали на її долю, і не озлобитися. Марія Семенюк (у дівоцтві Шевчук) народилася у сім’ї заможного селянина у селі Іванчиці поблизу Луцька. — Мій батько був хорошим хазяїном, — розповідає. — Ми мали нову хату, дві стодоли, стайню, п’ять корів, овець і пару коней. Тато любив землю і вмів на ній хазяйнувати. Він мав 10 гектарів грунту, 5 — лісу, 3 — сінокосу, необхідну техніку. На жнива у нас завжди працювали люди. Батько їх добре годував і добре платив. Тож йшли до нас охоче. Маруся, найстарша із п’яти дітей Миколи Шевчука, росла кмітливою. Через те, певне, і віддав її до школи. Дівчина закінчила до війни 8 класів в Уляниках і пішла в Луцьку гімназію. Але провчилася недовго — у квітні 1945-го її арештували за зв’язок із УПА. Після того, як фронт пішов уперед, активізувалися підпільні організації ОУН —УПА і почалися переслідування їхніх членів. І 12 квітня (як нині пам’ятає той день, бо тоді повернулася з Ясенуватої, де лежав у госпіталі батько–фронтовик) до зв’язкової Марусі прийшли під виглядом партизанів енкаведисти і наказали збиратися. Разом із нею тієї ночі арештували усіх свідомих хлопців, членів підпільної організації УПА. — Повезли нас у Красне, там тоді було районне «енкаведе», кинули у підвал, — каже жінка. — Тут я дізналася, що видала нас усіх районна Єлизавета. Вона сиділа разом із нами (пізніше її випустили), але ми не чіпали її. Зневажали, не розмовляли з нею — така була кара. Зв’язкову Марусю катували. І донині їй страшно згадувати ті часи. Слідчі були майстрами тортур — тягали за волосся, топтали чобітьми, били палицею по п’ятах. Дівчина втрачала свідомість, але не зламалася, не виказала нікого. Після тортур її відправили у Луцьку тюрму. У камері ступити було ніде, бо енкаведисти кинули туди аж 70 чоловік. По черзі ув’язнені підходили до вікна, з якого виднілася Рованецька церква, аби ковтнути хоч трошки свіжого повітря. У Луцькій тюрмі тримали до суду. Процес був короткий. Зачитали «обвінітєльний акт» і вирок — 10 років позбавлення волі та 5 — поразки у громадянських правах. В останньому слові дівчина попросила, аби не вивозили сім’ю. Але хто буде прислухатися до неї? Усіх Шевчуків — матір із чотирма дітьми і батька-фронтовика (він міг залишитися, але ж не захотів розлучатися з дружиною і дітьми) вивезли у Сибір. У серпні 1945-го арештантів із Луцької тюрми відправили у товарняку до Харкова, а вже звідти — на Полтавщину, у Божків. Розмістили у таборі, де ще недавно жили німецькі військовополонені. Нові ув’язнені радянського режиму прокладали дорогу, збирали капусту, вантажили її на платформи, копали картоплю.
ТЕНДІТНА ДІВЧИНА — НАЙКРАЩИЙ ЛІСОРУБ На Полтавщині Марія була до весни, а вже звідти потрапила до Сибіру на пересильний пункт Верхотур’є, потім — у «лагпункт» Ступіно, на лісоповал. Там було пекло. На роботу доводилося добиратися 5 кілометрів пішки по колії. Ходили без охорони — куди втечеш? Кругом тайга, спіймають — дадуть ще кілька років ув’язнення. Норми виробітку були великі, годували так, аби не вмерли, — парена капуста, 3 грами масла у баланду, 600 грамів хліба на день. — Дівчата легше переносили голод, а от хлопці ходили по смітниках, шукали картопляне лушпиння, варили його і їли, — пригадує моя співрозмовниця. — За невиконання норми карали, у барак не заводили, відправляли в ізолятор. І давали меншу пайку — 300 грамів хліба на день і склянку води. З таким харчем ми ледве ноги переставляли, а ще ж треба було працювати! Бувало, повантажимо ліс, ляжемо на колії відпочити і не можемо встати. Конвоїр бере нас за шкірку, кидає на платформу. На лісоповалі Марія працювала у парі зі своєю ровесницею Катериною Тадейчук із Камінь-Каширського району. Пізніше їм дали ще й кволого чоловіка. Дівчата називали його дядя П’ятак. І яким було їхнє здивування, коли згодом виявилося, що зарослий бородою «дядя» — їхній ровесник! Тендітна Маруся на диво собі й табірному начальству працювала за двох. Вона була вправним лісорубом. Давала фору навіть чоловікам. За це її поважали. Бувало, зависне зрізане дерево, на нього впаде інше — бригаду відводять у безпечне місце, а Маруся залишається, усуває завал, ріже дерево. — Не боялися? — запитую. — Страх був, але вірила, що Бог збереже мене, — каже. — У найкритичніші моменти, коли дерево мало впасти і ось-ось придушити мене, встигала відскакувати. У зоні, крім політичних, були й урки — кримінальні злочинці різних мастей. Вони знущалися з людей, а конвоїри й табірне начальство дивилися на це крізь пальці. Урки перестрівали біля хліборізки політичних, забирали хліб, призначений для бригади, чи прислані з дому посилки. Доводилося просити чергувати чоловіків, аби проводили з вахти до бараку, — розповідає Марія Миколаївна. — І відразу ж з’їдати прислане. Інакше не побачиш його — вночі урки розіб’ють двері і відберуть. Вільніше ми зітхнули у 1949 році. Тоді прийшов указ відділити політичних в’язнів від криміналітету. У 1951-му нас повезли у Воркуту. Зими там були такі, що бараки заносило снігом по дах. Доводилося пробивати тунелі для доріжок, аби можна було пересуватися територією. Копали їх і для поїздів. Прокладали тунелі від одного населеного пункту до іншого. Піднімали нас, промерзлих до кісток, о шостій годині ранку, а вже о сьомій розводили на роботу. Ходили, тримаючись за натягнутий шнурок, аби не заблукати у темряві. Робочий день тривав 12 — 14 годин. Траплялося, поки останній ув’язнений прийде у барак, то перший уже спить.
СВОЮ ЛЮБОВ ЗНАЙШЛА У СИБІРУ — Де б не була, мені щастило на добрих людей, — каже Марія Миколаївна. — На Уралі, у Ступіно, начальником табору був Бестужев. Він добре ставився до нас, політичних, що не подобалося уркам. У таборах тоді були ув’язнені з різних причин. В основному — патріотична інтелігенція — духовенство, лікарі, художники, повстанці. Це був цвіт нації. І не лише української. Але між ними не було ворожнечі щодо ідейних переконань, віросповідань. Вони підтримували нас, молодих, не давали впасти духом. Намагалися чинити опір кримінальним злочинцям, змусити їх поважати політичних. У Воркуті Марія була у режимному таборі «Речлаг», а вже після звільнення з ув’язнення жила на так званому вільному поселенні поблизу шахти. Мешкала у гуртожитку, працювала на шахті на виборці породи — вугілля йшло по транспортеру зі шматками породи, яку вона вибивала кіркою. Стояла на протязі. Часто простуджувалася. Попросилася у начальства на легшу роботу. Взяли її у відділ головного механіка до вентилятора. Потім закінчила курси і працювала на шахтному підйомнику. На поселенні познайомилася з майбутнім чоловіком Олександром, засланцем із Волині. На той час він працював у магазині. Гарненька Маруся одразу полонила його серце. Тож після кількох зустрічей запропонував вийти заміж. Відмовилася. Але недарма говорять, що судженого возом не об’їдеш. Через два роки хлопець знову запропонував руку й серце. І Марія прийняла пропозицію. — Коли виходила заміж, хотілося мати сукню білу і фату. Сукню справила, а от за фату був тюль, який зняла з вікна, — зі сміхом згадує Марія Миколаївна. Молода сім’я спершу квартирувала в господаря, потім отримала кімнату в бараці. У 1965 році там і народилася старша донька Оля. — Подивлюся нині на своїх онуків і тішуся — взуті, одягнені, живуть у теплі, завжди мають хліб, якого нам не вистачало у таборах, а мої діти бідували і мерзли, — каже жінка. — Оля й досі мучиться з ногами, застудила їх у холодній хаті, хоча ходила у валянках. У нас завжди було холодно. На вулиці мінус 40 градусів — і в кімнаті стіни промерзали. Лід під ліжком тримався до весни. Краще житло ми отримали, коли народилася друга донька. У цій квартирі прожили до 2000 року. У 2001 році Марію Семенюк реабілітували, і вона повернулася на Волинь, де на той час уже жив батько (купив хату у Рованцях, повернувшись зі сім’єю із заслання) та молодша донька Галя. Влітку жінка їздить в гості до старшої у Росію, але довго там не затримується. Тягне, каже, додому, на Волинь. Тут не так спекотно і дихається легше. — Де б я не була, молила Бога, щоб допоміг повернутися в Україну і там померти, — каже. — Тут мені усе миле, тут солодше їсться і спиться. Поцікавилася, чи такою, як зараз, хотіла бачити Україну. — Не такою, тому й страждаю, — почула у відповідь. — Але сподіваюся, що все ще зміниться, бо щиро люблю свою малу батьківщину і бажаю їй кращої долі. Я не мала сили їхати до Києва на Майдан, але давала гроші, аби підтримати протестувальників. Дуже хотіла, аби він переміг, а Янукович став перед судом. Я вірю, що нова влада зуміє зробити так, щоб перестали давати хабарі, вигадувати нові побори, що Бог допоможе нам вистояти у цей нелегкий час, подолати негаразди. І все у нас буде добре, бо ми того варті.
На фото: 87-річна Марія Семенюк щиро любить Україну і вірить в її кращу долю.
