ДЕ ПОДІЛАСЯ КАРТИНА З ЧЕТВЕРТНІ?

Замість живописного полотна сільський Будинок культури прикрашає копія на плівці для рекламних банерів

Сергій НАУМУК


Наприкінці січня в селі Четвертня Маневицького району відбулася революція місцевого масштабу. Коли надвечір сільський хор збирався на репетицію, кілька десятків чоловіків заблокували в клубі директора Будинку культури Миколу Артюха. Від нього вимагали написати заяви про вихід із Партії регіонів та звільнення з роботи. Саме тоді й помітили, що одна з трьох картин, що висять у фойє, «підроблена». На цей факт звернули увагу сільського голови Степанії Підвальної. Їй переказали слова Артюха, мовляв, картину продали, а гроші — 300 гривень — витратили на ремонт приміщення.
Виникло запитання: хіба може завклуб одноосібно приймати рішення про продаж майна?
— Як сільський голова я матеріально відповідальна особа. У Будинку культури є три художні картини, які передано на баланс сільської ради. Їхня матеріальна цінність не відома, художник — теж. По селі гуляла чутка, що їх підмінили, але я не надавала цьому значення. Через тиждень після того, як у клубі заблокували директора, проходив спортивний турнір. Хлопці тоді підвели мене до картин і кажуть, що та, де хлопець з гітарою, — не оригінал, бо виготовлена з нового матеріалу і підпису художника, що був у нижньому лівому куті, немає, — розповіла Степанія Підвальна.
Картини, про які йдеться, передали в тоді ще колгоспний клуб на початку 1970–х років. Ми вирішили зайти в четвертнянський Будинок культури й оглянути їх.
…У фойє висять три картини. Дві — мальовані масляними фарбами на полотні. А от та, що у центрі, явно нова. Вона просто надрукована на плівці, з якої виготовляють рекламні банери. Хоча рама — стара.
— Картину відновили, бо була в дуже поганому стані. Це робили якісь хлопці з Луцька, і ми заплатили їм за це 300 гривень. Вони забрали стару, а нам дали цю. Рамка залишилася та сама. Це було три–чотири роки тому, — виконувач обов’язків директора Будинку культури і художній керівник Олександр Артюх трохи нервується, адже йдеться про рішення, яке ухвалив його батько Микола Артюх.
З подальшої розмови з’ясувалося, що старе полотно взяли згадані луцькі «реставратори», а натомість дали інше. Його й повісили в клубі.
— Ту картину ми п’ять років тому реставрували, — каже директор Будинку культури Микола Артюх, який через хворобу не виконував своїх обов’язків. — Тоді сильно тік дах, все було в аварійному стані, картина зогнила, її з’їв грибок, і вона трималася на самій фарбі. Ми зробили копію, заплатили за це гроші. Мали й картину, яку нам подарував музей. Після того як лилося з балкона, вона теж зігнила, і ми її списали. Треба було списати і цю. Хотіли зробити як краще, а вийшло як завжди.
З його слів, роздули все тільки тому, що він із сином у Партії регіонів.
— 26 січня мала бути репетиція, — згадує. — Тоді мене заступили молодики, усі добряче напідпитку. Мовляв, виходь із ПР, пиши заяву. З мене зробили злодія! Тепер соромно до людей вийти, маю нервовий зрив. А картина… Хіба вона така цінна? Три полотна коштують 2400 гривень з урахуванням дооцінки. Їм уже чотири десятиліття! Їх треба списати за терміном давності.
Погодьтеся, дивно, що керівникові такого закладу невтямки: цінність художніх полотен з роками не зменшується, а часто, навпаки, збільшується. Інвентаризаційна картка, що зберігається в сільраді, інформує, що первинна вартість трьох художніх картин під одним номером 10690003–5 становить 2461 карбованець. На ту пору це були немалі гроші. І йдеться все-таки не про дооцінену, а первинну вартість картин.
Що ж за картини прихистив сільський клуб? Одна з них — це копія загальновідомого пейзажу Ісаака Левітана «Золота осінь». Інші поки не ідентифіковано. На зниклій картині зображені безтурботні хлопці (один — з гітарою, другий — із гармонією) та дівчата, які йдуть гуляти. Як розповів учитель історії місцевої школи Степан Миронюк, саме його батько Василь Миронюк, який працював завгоспом у колгоспі, їздив до Луцька в якусь художню майстерню й отримував там картини. І нібито казав, що автором зниклої є волинський художник Микола Гевелюк.
Аби з’ясувати це, ми звернулися до волинського художника, голови обласної організації Національної спілки художників України Володимира Марчука та до заслуженого працівника культури, мистецтвознавця, завідувача Художнього музею в Луцьку Зої Навроцької.
— Навряд чи це міг бути оригінал, найімовірніше це копія, бо й поруч висять копії. Я поспілкувався з художниками, які близько знали Миколу Гевелюка, вони твердять, що чогось подібного Гевелюк не малював. Хоча стиль схожий. У 1970–х роках усі так писали. Сюжет (берізки, хлопець з гармонією) нагадує російські мотиви. Відтак, оригінал аж з Росії теж навряд чи хтось би віз на Волинь. У нас картинами Олександра Байдукова склади забиті, хоч оптом продавай, але вони нікого не цікавлять. На мою думку, цінність цієї картини невелика. Три картини могли коштувати не 2400 радянських карбованців, а 300–400, — Володимир Марчук переконаний, що цінність картини невелика.
— Полотно могло бути копією із твору якогось популярного художника 1960 –1970–х років. Не виключено й те, що це був авторський твір когось із луцьких художників. Можливо, ця робота належить пензлеві Миколи Гевелюка, який мав добру школу реалістичного живопису (закінчив Одеське художнє училище, пізніше Київський художній інститут). І тематично, і стилістично цей твір співзвучний із його раннім доробком. Сади, свята, дозвілля людей праці — це його улюблені теми. Свого часу Микола Гевелюк написав великий за розміром твір про розстріляну колківську демонстрацію 1931 року. Для цього він мандрував Маневицьким районом, писав етюди, шукав виразні етнографічні типи. Художник вмів схопити характер, переконливо створити яскравий образ.
Микола Гевелюк певний час обіймав посаду голови художньої ради художньо-виробничих майстерень Художнього фонду УРСР. Якщо не помиляюсь, деякий час він був парторгом цієї організації. Відтак мав можливість отримувати найкращі замовлення. У той час була практика виконувати твори для клубів, лікарень, державних установ. Зазвичай художники «ділилися» із замовниками частиною гонорару. Така була корупційна схема, зручна і замовнику, і виконавцеві.
Це досить симпатична картина з оптимістичним, квітучим настроєм й сюжетом на соцреалістичну тему. Тепер чималий попит на таку продукцію. В арт-бізнесі є такий прийом, коли торговці відсилають на села кур’єрів, бо там ще можна віднайти доволі цікаві речі. Стосовно пошкодження картини, то полотно могло розтягнутися, трохи осипатися. Але ці недоліки легко усуваються художником-реставратором, — зазначила Зоя Навроцька.
Наразі маємо факт, що картину тишком-нишком продали. І не в той спосіб, у який велить закон.
— Якщо треба продавати майно, — розповіла Степанія Підвальна, — то створюють комісію, оцінюють його і виставляють на аукціон. Має бути експертна оцінка, тим більше що йдеться про художнє полотно.
Сільські розмови про те, що вартість картини становить 6 тисяч доларів США, очевидно, чутки, і не більше. Але чи мав право директор БК її продавати? Крапку в цій дискусії, сподіваємось, поставлять правоохоронні органи.