«ІЗ СЕВАСТОПОЛЯ НЕ ПОЇДУ, ТУТ — МОГИЛА СИНА І МОЇ УЧНІ…»

Такі слова почули ми під час телефонної розмови з нашою землячкою Людмилою Коломеєць, уродженкою села Ставище Камінь-Каширського району, яка на окупованому півострові проявляє міцність духу, незважаючи на погрози і тиск російських шовіністів...

Галина СВІТЛІКОВСЬКА

ВІЙНА ДІЙШЛА І ДО КЛАДОВИЩ
Про Людмилу Володимирівну Коломеєць, заступника директора Севастопольської гімназії № 5 імені Лесі Українки, «Волинь–нова» розповідала у липні минулого року. Публікація «Шукає мати слідочки сина» про горе сім’ї, яка втратила єдину дитину в аварії, спричиненій грошовитим водієм–лихачем, схвилювала наших читачів. Довгі місяці батьківської боротьби за те, щоб винні були покарані, результатів не дали. Вбивці юного Вадима відкупилися і втекли з Криму.
Тепер, ймовірно, ці мерзотники повернуться у Севастополь, їм нема чого боятися. У цьому місті нині правду і законність розтоптали остаточно. А про те, як почувається у блокадному Криму українська родина, яка завжди проявляла громадянську активність і патріотизм, марно й запитувати.
Ми довго не могли додзвонитися до Коломейців. І ось нарешті почули голос Петра Григоровича, ветерана Збройних сил, який пройшов Афганістан, перед відставкою служив у штабі Військово–морського флоту України:
— Щодня я на зв’язку зі своїми хлопцями зі штабу, з військових частин. Вони повністю відрізані від світу, їм дуже важко морально, але тримаються, кажуть: «Зброї не здамо…». Їхнім дружинам, дітям постійно погрожують. Особливо сім’ям льотчиків із Бельбеку. Жінки мусять відправляти дітей з Криму, бо тут — реальна небезпека для життя. У Люди в класах з українською мовою викладання стає щораз менше учнів. Але вона сказала, що працюватиме, навіть якщо доведеться проводити уроки для однієї дитини. Ця гімназія з українськими класами — дітище дружини. Навряд чи тепер така школа буде у Севастополі. З усіх щілин зараз лізе дух ненависті до всього українського.
— Дехто з наших колег-журналістів рветься поїхати в Крим, щоб побачити, яка там ситуація на власні очі, бо інформація надходить різна.
— Сюжети з Криму, які передавали українські телеканали, в основному правдиві. Тому їх у нас повністю відключили. «Зомбують» людей тільки російською телепродукцією. На службі мені було б легше, бо між своїх. А жити у цій наелектризованій атмосфері злоби, чути в спину погрози за промовлене українське слово — просто нестерпно. Були у Бельбеку, коли там дружини українських військових стали живим щитом перед частиною. Їх відганяли з брудною лайкою: «Вон, проститутки бандеровские…». Льотчиків–кримчан називають бандерівцями…
Але що казати про військові частини, коли війна відчувається навіть на кладовищі. 8 березня поїхали з Людою на могилку Вадима. Надгробний пам’ятник із написами українською мовою — єдиний на весь цвинтар. Ми не могли зробити інакше, бо Вадюша ніколи не зраджував рідної мови. Його й ховали з українським прапором. Тепер і пам’ять про сина — в російськомовній окупації. Те, що ми побачили, — вбило нас. Вічнозелені кущики ялівця, якими дружина обсадила рідну могилку, були з корінням вирвані. Тепер боїмося, щоб не розбили пам’ятник, не помстилися за те, що ми — українці.

«НА РЕФЕРЕНДУМ НЕ ПІДЕМО»
— Я тепер допізна в гімназії. Тим учням, яких забирають, треба всі документи оформити. Прощаємося, плачемо. Дехто з батьків пише заяви на тимчасове звільнення від уроків, мають надію, що ще повернуться у Севастополь. Та чи залишаться в нашій гімназії українські класи? — бринів болем голос Людмили Володимирівни Коломеєць у телефонній трубці. — Сьогодні була нарада у школі. Новопризначений начальник управління освіти агітував усіх йти на референдум, голосувати за Крим у складі Росії. Натомість обіцяв, що севастопольських випускників прийматимуть без екзаменів у російські вузи, і гімназія залишиться навчальним закладом із викладанням російською і українською мовами. Я на ту брехню вголос розсміялася. Бо вже сьогодні бачимо, до чого дійшли під опікою «старшого брата».
На мій телефон уже два дні приходять повідомлення з погрозами. Звинувачують, що я ратую за Бандеру й Шухевича. Але ж я — вчитель історії, мій обов’язок — розказувати про ті події й постаті, які є у навчальній програмі. Знову ж таки, на уроці в одинадцятому класі провела паралель між тим, що відбувається нині в Криму, і подіями 1968 року в Чехословаччині. Тут же отримала попередження: «Закрий рот…». У колективі, де раніше ми жили дуже дружно, тепер ворожнеча, «зливають інформацію», війна чітко показала, хто є хто…
Та що там у колективі, у сім’ях — антиукраїнська ненависть. Знайома возила своїх вихованців — членів Малої академії — захищати наукові роботи до Києва. Поки учні були на лекції, вирішила побувати на Євромайдані. Походила, поспілкувалася з людьми. Потім, коли у неї брали інтерв’ю, колега щиро сказала, що її схвилювали молитви, сльози і спогади про тих, хто загинув на Майдані, що там стояли прості українці і не можна йти брат на брата. Коли той сюжет побачив по телевізору чоловік моєї знайомої, росіянин із Керчі, то жорстоко її побив. Він вірить не своїй дружині, а московській пропаганді.
— А зарплати вам ще дають? Гривнями чи вже рублями?
— Зарплату за лютий перерахували на картку, але далі, кажуть, платитимуть уже не через ПриватБанк. До Коломойського, власника цього банку, який сприйняв нову українську владу і став губернатором, у Криму вороже ставлення. Ті, хто брав кредити в ПриватБанку, повертати їх не збираються. Російські рублі нова кримська влада тільки обіцяє. Що з цього вийде — неважко спрогнозувати.
— Багато людей тікає з Криму?
— Ми усі тут в облозі. Літаки до Києва не літають. На поїзди, особливо ті, які йдуть на Захід України, неможливо придбати квитки. Проводжала подругу з трьома її дітками, їм до Тернополя треба, а мусили їхати через Київ. Чи багато біженців? Судіть самі, у мене в одинадцятому класі стало менше на п’ять учнів. Це — випускники, які не хочуть зриватися з навчання, бо їм — вступати. А у молодших класах відтік значно більший. Гірко.
Колись ми з чоловіком служили в Естонії. А як у 1992 році з’явилася можливість вернутися в Україну, я наче на крилах летіла. Додому ж! Після академії Петра направили служити у Севастополь. Завжди, коли чула слова «город русской славы», думала про те, що й української крові за це місто було пролито немало. У мене обидва діди не повернулися з фронту, а їхню внуку тепер росіяни називають «фашисткою».
9 березня українська громада зібралася біля пам’ятника Шевченку. Хлопця, який виступав, говорив про нашого пророка, активісти місцевого «Русского блока» побили, спровокувавши конфлікт. А кримське телебачення прокоментувало події так: «У Севастополь завезли бандерівців, які влаштували мітинг».
— Не збираєтеся виїжджати?
— Ні, хоч дуже важко бачити, як диявол ділить людей, налаштовуючи одних проти інших. Усе, що відбувається в Криму, видається сюрреалізмом. Страшно залишати могилу єдиного сина. Та й покинути учнів посеред навчального року не маю морального права. Тримаємося. А на референдум ні я, ні чоловік йти не збираємося. Передавайте волинянам вітання з окупованого Криму…