До питання про місійну роль Тараса Шевченка в долі нації, або Від чого, як і кому треба його «очищати»...
До питання про місійну роль Тараса Шевченка в долі нації, або Від чого, як і кому треба його «очищати»
Олеся КОВАЛЬЧУК, заслужений учитель України
Україна переступила поріг знакового ювілею — 200–річчя свого Великого Сина. Переступила гідно, приготувавши із вдячністю адекватний дарунок — майданівське, себто повсюдне ствердження вірності пророчим його заповітам. І сьогодні при крайньому напруженні українського світу через важкі втрати, через виразні зовнішні загрози нашій незалежності усе ж багатьма плодами перемоги національного духу можна і треба щиро потішитися. Зокрема — і тим, що врешті настала черга поставити крапку у довголітній війні із Тарасом Шевченком, у нагнітанні шевченкофобії як потужної складової україножерства. Про цинічне використання Тарасового слова червоною ідеологією вже не йдеться. Але, як не парадоксально, темпи цієї війни стали більш стрімкими саме в часи розбудови національної державності, і велася вона як у відкритий, так і прихований спосіб. Мета ж була одна — нейтралізувати вплив присутності Генія на суспільство в нинішньому часі. Ціла низка самозваних шевченкознавців з подачі одіозного Бузини розжовувала тему «вурдалацтва», дошукуючись компромату в суто побутовій сфері, інші зайнялися ревізією оцінок художнього рівня творчої спадщини, а дехто — і примітивним гламуруванням нібито логічно слабких ланок в осмисленні історичних реалій та стосунків із Богом (мовляв, дається взнаки певна недовченість самоука). Особливо підступно (під прикриттям підготовки до ювілею!) розігрувалася тема необхідності очищення Шевченка від архаїчних стереотипів, обожнювання, сканонізованості. Останні наміри, що й казати, могли здаватися дуже актуальними, але — який старт було дано для підмінювання основоположних понять!!! До прикладу, очільники керівних освітянських установ наввипередки взялися інструктувати виховні служби шкіл та вчителів-україністів: «Готуйтеся до Шевченківських свят по-новому! Не треба робити з нього ікону. Він був людиною — закохувався, розчаровувався, був, як і всі ми, українцем». Як кажуть, застав немудрого молитися, то він і лоба поб’є. Отож ті з побитими лобами постачають і постачають на допомогу для шкільної виховної роботи у статусі методичної літератури-макулатури та через інтернет святкові «новаторські» сценарії у вишуканому тематичному ракурсі — себто стосовно ролі жінок у житті й творчості поета. На ту збоченість неабиякий попит: із низькопробним продуктом куди легше працювати, ніж зі створеним за серйозними підходами. На жаль, подібні технології спрощення сутності Шевченка під виглядом адаптації до сучасності потворно дають себе знати і в культуротворчому просторі. Так, постать великого речника української мрії сфальшивлена, забалакана до невпізнанності, справді потребує олюднення, наближення до сучасності, до «живих і ненароджених». Але — не через обивательські домисли та псевдонаукові спроби примітизування, маргіналізації, вульгаризування, збіднення образу поета, а завдяки об’єктивному, незаангажованому проникненню в авторське слово, пізнанню його самоцінності — аж до здатності матеріалізуватися. Слава Богу, реалії суспільно-політичного життя в Україні синхронно засвідчують намарність, приреченість зусиль усіх, хто, кажучи словами Євгена Сверстюка, «намагається стягнути Генія з верховин до свого рівня». Бо хіба що геть зовсім необізнаний з рідною історією може не помітити майже містичної, але такої виразної реальної закономірності: як тільки в українському піднебессі заноситься на відзначення круглої Шевченківської дати, народ вибухає новим спалахом волелюбності. Шевченкове сторіччя 1914 року супроводжувалося формуванням і готовністю січового стрілецтва підняти похилену червону калину та розвеселити зажурену Україну, а чи не кожне західняцьке село при тім насипало свою Шевченкову могилу і культивувало Шевченківські ідеали через «Просвіту». Ще чверть століття — і у 1939 році після зачищення від українізації чорноземних просторів Голодомором і політичними репресіями з’явилася, хоч і дуже короткочасна, ейфорія з надією на національне відродження у зв’язку з територіальним зціленням земель України. 150-річний ювілей поета 1964 року відзначався при гострому піднесенні шістдесятництва і становлення дисидентських орієнтирів. А в 1989-му — після брежнєвської стагнації — розгорнувся під знаком Шевченкового 175-річчя Народний рух України. Минула у сподіваннях та розчаруваннях наступна чверть століття і маємо потужний революційний вибух року нинішнього 2014-го. То все це — сліпа випадковість збігів чи логічно виявлена синхронність з волі Вищих Сил? Авторитетні вчені-філософи, дослідники яви Шевченка в українському бутті наводять інші численні приклади підтвердження його провісницьких візій, з огляду на які особливе його призначення, його місійну роль у долі нації заперечити просто неможливо. Мимобіжно зауважимо для рафінованих естетів, що наразі не вдаємося до недопустимої утилітаризації високої поезії, а тільки відстежуємо яскраві посили від Шевченка-мислителя, потужної інтелектуально-емоційної особистості. Отож сьогодні по такій передбаченій Шевченком перемозі («Встане Україна і розвіє тьму неволі…») саме час дослухатися до нього не тільки як натхненника української революції, а й як Пророка нової України — омріяної ним «своєї хати», де «своя правда і сила, і воля». Програмуючи неминучу після розірвання кайданів появу «сім’ї великої, вольної, нової», він ділився з її будівничими власним баченням певної конкретики: І на оновленій землі Врага не буде супостата, А буде син, і буде мати І будуть люде на землі. І якщо мислимо себе тими будівничими ми, нині в Україні сущі, то сприймаймо саме на свою адресу і застереження про недопустимість братовбивства — розливання «по своїй по землі своєї крові», і напучування «в останню тяжкую минуту за неї (Україну — Авт.) Господа молити». До речі, багато чого має сказати прикладу ради той факт, що Шевченко змалку живив свої помисли та серце Божим Словом і ще 9-річним хлопчиком знав напам’ять 150 псалмів старослов’янською мовою та чимало молитов. Найпаче ж переймався батько нації набуттям нею здатності «одностойне стати за Євангеліє Правди», сплестися в незрадливих обіймах воєдино, аби вистоювати під натиском все нових антиукраїнських сил. Чи зуміємо повірити до кінця у самоцінність Шевченкового слова і підтвердити це наступними промовистими діями? Чи, може, для декого й далі здаватиметься найбільшою проблемою не відродження «доброї слави, слави України», а розіконення, дегероїзація її натхненного співця? P. S. Наостанок усе викладене вище хочеться задля емоційного увиразнення доповнити таким своїм віршем: Vivere memento від Шевченка (Пам’ятай, що живеш) Його ми закували по майданах У бронзовий, а чи гранітний грим. Вже у гламурних поставав кайданах, А не у слові — очиснім, як грім. Вінки складали попід постаментом І впорожні верталися назад, Перетворивши Vivere memento У затишок кав’ярень і посад, В хохлацький стиль — без України в хаті! — Й безцінної реліквії рідні — Його світлини в рушнику крилатім — На головній не стало вже стіні. Та вкотре знов розірвано кайдани Безпам’ятства, що добивало нас, І Волі Дух зібрав євромайдани — Бунтарський дух із іменем Тарас.
