І НАВІТЬ ТВОЄ «ДОБРИЙ ДЕНЬ!» – ЦЕ ЗБРОЯ ПРОТИ ВІЙНИ

Покрутила в руках свій військовий квиток… Сержант. Медична сестра цивільної оборони (казав наш майор: «На случай ядерной войны»). Відмітка — «знятий з обліку»… Я прекрасно знаю, як надавати допомогу, не боюся вигляду крові, непогано бігаю й умію метати гранати, пам’ятаю, як стріляти, — у мене на військовій кафедрі було «п’ять». Тому, будьте ласкаві, поновлюйте на обліку. Мені про це нагадав син: «Мам, медсестра, згодишся!»
Як медсестра, а не як лікар, звичайно, весь час пориваюся надати першу допомогу… І хай потім фахівці все це краще розрулять — але я поки що дещо маю сказати

Ольга ГЕРАСИМ’ЮК, журналіст, народний депутат України V і VІ скликань


—Особливо, бачу, це навалюється на людей вечорами… Можливо, тому, що нас підриває недавня, зовсім свіжа звичка чекати від ночі страшних новин… Можливо, тому, що перед настанням темряви людина завжди вразливіша й беззахисніша, ніж удень… Але відкриваємо «Фейсбук»: «Я не готова до війни», «Друзі, дуже помагають гідазепам й афобазол», «Мне даже «скорую» в редакцию вызывали», «Что делать обычным херсонцам, если по проспекту Ушакова будут маршировать русские? Не, ну реально? Выходишь — а они идут навстречу? А?.. — Не махать на них флажками, во-первых!», «Дитина каже: тепер я переживу і війну…»… Абсолютно притомні люди, знайомі, без видимої паніки в рухах щовечора збирають «тривожний рюкзачок» і діляться списками необхідного від бувалих…
На стіні у нашому домі висить портрет дівчини в гімнастерці — це моя тьотя Оля, військова медсестра. Вона потім дуже часто в житті носила саме такий берет, як на тому фото. І смерті не остерігалася — навіть рак, який її врешті зжер, не зміг видавити з неї жодного нарікання… Її життя я вже могла спостерігати, і воно доводить, що все найстрашніше можна пережити. Крім смерті. І от зараз дивлюся на її чисте обличчя й подумки вирішую надіти сьогодні такий самий берет, сумку з хрестом через плече — і спокійно йти! Однаково все колись буде добре! Але цей момент не можна перегорнути, як страшну сцену в романі, — за правилами життя це треба пережити достойно. Інакше казка не закінчиться, а застрягне на зовсім неочікуваному місці…
Цими днями моя мама згадує, що коли посеред ночі почалася війна — малій їй було десять років, з полиць полетіли тарілки, зі стіни впав радіорепродуктор і вже з підлоги голосом Левітана трагічно-урочисто повідомив: «Началась война!». Мама каже, що була мала, і, здається, було не страшно. Але вона ніби зразу стала дуже дорослою… Зараз мама весь час плаче біля телевізора… Зітхає: коли жили в окупації, то таке з людьми не робили, як оце показують тих тітушок… А ще розповідає, як її бабуся вчепилася в гаптоване рядно, яке німець тяг зі скрині. Так вчепилася, що він уже автоматом переклацнув. То вона кинула йому ту ряднину межи очі: «Та бери, чортяко, може, очі нею собі накриєш!» Мама цю історію розказувала чомусь, коли ми обговорювали з нею анексію Криму…
До чого я все це? Просто думаю про ці щовечірні розмови й зізнання і як медсестра запасу стверджую, що, крім «тривожних рюкзачків», нам треба негайно визнати тривожний стан, у якому люди перебувають нині, й почати надавати собі та навколишнім першу допомогу.
Ми давно не переживали війни.
Ми всі — і хто був під кулями, і хто дивився на це по телевізору, хто возив їжу на Майдан, хто просто жив поряд із місцем, де рвалися петарди, хто проходив повз колони свіжозвезених тітушок, хто бився в конвульсіях горя, коли під «Пливе кача…» Хрещатиком пливли гроби, хто сидить і досі над понівеченими пораненими в лікарнях, хто… жив ці місяці в Україні… — ми всі травмовані війною. Коли транспорт не ходить, люди зникають, все горить — хто з нас, прокинувшись уранці, не просив Бога, аби все навколо зникло! Було таке бажання: ввімкнув телевізор — а всі щезли! Це пекуче бажання називається просто, в підручнику написано «анігіляція».
…Про все це краще напишуть і скажуть лікарі та психологи. Як медсестра запасу я лише почну перев’язку: ми всі будемо жити так довго, поки не помремо! Кожен піде звідси у свій час, і не треба думати, що завтра. Бог дав нам життя, не пояснивши його сенсу, — бо цей квест ми повинні пройти самостійно і з блиском! Не всі мають бути героями, але цілком природно — боятися, і визнавати це, і шукати захисту в перехожих героїв поряд.
Перше, що треба зробити, аби не вмирати від думки «А як завтра війна?», — це повернути собі здатність контролювати своє життя, робити вибір. Для цього треба щодня відривати себе від диванів та моніторів, і робити навіть найменші справи, які дадуть відчуття, що це те, що залежить лише від вас.
Наприклад — як це не смішно — переставити на полицях тарілки так, як хочеться! Піти й посадити нові лілеї, підрізати кущі — життя завтра буде, і воно має зеленіти та пахнути! Чоловіки, що за безлад у гаражі? Пора розчистити дорогу — а що як треба буде швидко виїжджати? Так, треба дістати книжки з медпідготовки (я ж не одна у запасі), пригадати, як правильно накладати джгут і робити безболісний укол у верхній правий квадрант сідниці. А ще краще — піти на курси надання допомоги, їх відкрилося багато! Зібрати в шафі зайві светри та сорочки — і віднести в лікарні! Там хлопцям треба! Почати робити зарядку, чого не робив ніколи, бо тепер здоров’я нам знадобиться надовго!
Згадати про розповідь мами, яку війна десятирічною застала вночі, — й почати займатися своїм малюком чи малючкою. Треба зрозуміти і прийняти той факт, що нашим малим випало знати війну — чого ми у дитинстві не знали! Говорити з ними, читати їм, обнімати їх, розповідати, що є на світі багато сильних і хороших людей, але є й недобрі — та з ними можна справитися, якщо бути розумним і готовим. Хижака можна обдурити, якщо його не боятися, не палити зайве адреналін й пам’ятати правила поводження з агресором: не дивитися йому в порожні очі, не махати руками, бити, раптом що, просто в пах або в колінну чашечку (ну, це вже дітям старшим, звісно)… Дітям треба розказувати про героїв, — але не про те, як їх убили, а як вони світло жили і як треба жити тому, хто хоче на такого бути схожим (для цього треба написати нову книжку, не про Чапая та Павлика Морозова — а про Небесну сотню. Це я, припустімо, беру на себе).
Від нас залежить — ви в процесі пошуку зрозумієте — дуже багато на цьому світі! Наприклад, захист тих, кому може бути ще страшніше.
Я думаю, дур з голови швидко вилетить, як підеш до таких знедолених людей і почнеш їм помагати сьогодні! До тих, хто в поламаних інвалідних візках сидить удома й не може визирнути за поріг! І вмирає з жаху — що робити, як бомбитимуть?
І до вагітних — їм треба думати про красиве й нюхати фіалки з настурціями! Вони носять малюків, які вже у животі чують, що навколо щось гримить...
І почати слухати хорошу музику! І намалювати, нарешті, картину. І вичистити дім — щоб усе блищало! Щоби кожен листочок фікуса був протертий м’якою ганчіркою і сяяв! Фікус, до речі, символ добра у домі! Я от пішла й купила. Хай буде символ!
І щоби пирогом пахло з кухні — коли хто двері відчинить! І щоб з вікна лунало ваше голосне «Я не здамся без бою-у-у-у-у-у!» І сьогодні ж почати на вулицях посміхатися всім перехожим, а заходячи в крамницю, казати всім «Добрий день!»
І начистити рушницю. І підкачати м’язи. Покинути палити.
Зателефонувати мамі та бабусям. Вислухати все, що вони розповідають, не перебиваючи, до кінця. Хай їм буде спокійно на душі. А в цей час можна смажити млинці чоловікові, другу чи махати гантелею.
І віднести до військкомату харчі та білизну для тих, кого вже призвали. Подзвонити в Крим — раптом кому треба переїхати.
Треба навести лад у сумочці, в кишенях, у дворі, в житті, в стосунках, на роботі! Це те, що повертає людині втрачену за останні кілька місяців здатність керувати життям. Наводиш лад і розумієш: ти хазяїн ситуації! Війну треба зустрічати в повній готовності.
А тим більше — нам зараз тільки й жить!!! Моя мама, що плаче біля телевізора, дивлячись щодня новини, Верховну Раду, повтори, хроніки, — вона сказала мені: «А все ж дивлюся я на оцей жах і думаю, у який чудовий час ми живемо, Олю! До якої святої хвилини я дожила! Хто би ще недавно знав, що Україна така героїчна, така прекрасна! Хто би думав!»
Як медсестра цивільної оборони завершую свій блог рекомендацією зробити з усього саме такий регенераційний висновок — і зробити негайно щось таке, що залежить лише від тебе! Понюхати квітку, яку любиш, наприклад, чи підставити плече тому, кому важче, ніж тобі!
Повний текст: http://blogs.pravda.com.ua/authors/ gerasimyuk/532754ea4a95b/.