Вирішила прислухатися до порад президента української піар-ліги, фахівця з інформаційної агресії Андрія Ротовського і змусити себе відірватися від телевізора і комп’ютера...
Вирішила прислухатися до порад президента української піар-ліги, фахівця з інформаційної агресії Андрія Ротовського і змусити себе відірватися від телевізора і комп’ютера...
Валентина ШТИНЬКО
-Те, що проти нас уже давно ведеться нещадна психологічна війна, нині відчув кожен. Ніхто не розуміє, що це зрежисовано, що в це вкладаються величезні кошти, але ви не можете заснути, вам страшно, ви введені у депресивний, деструктивний стан, який впливає на прийняття неправильних рішень, — каже Андрій Ротовський. — Чого і треба досягти. Класична схема з підручників із психологічної війни. Згадка про підручник наштовхнула на думку, чим заповнити безсонні ночі. Читати! І то щось таке, що б відволікло від нинішніх реалій. Дякувати колегам, на день народження надарували книг. Тож є з чого вибирати. Найперше рука потяглася до Ліни Костенко, збірки «Мадонна перехресть». Але тут майже все наче про сьогоднішній день. Ну хоча б ця строфа із зовсім не риторичним запитанням: «Ні честі, ні мови, ні згоди, самі лише смутки і пні. Коханий мій рідний народе, ти збудешся врешті чи ні?». Є ще вибрані твори у трьох томах Михайла Шевченка із промовистою назвою «Час і Я». Та вже сам автор викликав гіркі спогади. Він був керівником групи письменників, коли ми літ із п’ятнадцять тому їздили на Луганщину, де проходило чергове травневе всеукраїнське Шевченківське свято. А в ці дні із Луганська надходили тривожні вісті про бійки, про те, що там поглумилися над квітами, які поклали шанувальники Кобзаря до його пам’ятника. Коли ж відкрила томик громадянської лірики і побачила назву «Майдан», то зрозуміла, що і тут не знайду умиротворення і втечі від реальності. Хоч Михайло Васильович присвятив свої поезії не теперішньому, попередньому Майдану, їх актуальності можна лише подивуватися. Ось його звернення до «народних політиків»: Отож, мій чесний, мій небачений, Не жди хвилин для нагород. Бо ворог б’є. А от оплачує Всі помилки твої — народ. Тож взялася перечитувати суто мемуарну літературу. Книга Якова Сагальчика «Пережитое незабытое. Записки оториноларинголога», видана минулого року в Ізраїлі, потрапила до мене майже випадково. Просто колись давно я розповіла в газеті, як із живця виростила кущ троянди невідомого мені сорту і назвала його «гіттічкою». Бо подарував мені букет, із якого й був узятий живець, відомий на Волині лікар і письменник світлої пам’яті Леонід Самійлович Гіттік після свого творчого вечора в обласній науковій бібліотеці імені Олени Пчілки, на якому я була ведучою. Цю історію запам’ятала лучанка (із російським, до речі, корінням) Світлана Іванівна Удальцова. Їй під час перебування в Ізраїлі Яків Сагальчик подарував свою книгу із теплим автографом. Є в ній і розділ про подружжя лікарів Гіттіків. Тож Світлана Іванівна вирішила, що мені це буде цікаво й люб’язно запропонувала книгу для читання. До мемуарної літератури у мене особливий пієтет. І хоч я не знайома з автором і далека від медицини, вже від перших сторінок прочитала книгу «запоєм». На те було чимало причин. Тут багато знайомих імен: Шаваров, Щурук, Сидор, Мар’ясіс… Цікаво було побачити Львів 50–х років минулого століття очима студента медінституту Сагальчика. Приваблювали знайомі географічні назви як на Волині, так і в Ізраїлі, де кілька років тому вдалося побувати. Журналістський інтерес підштовхнув із перших вуст довідатися, як же нашим колишнім співвітчизникам вдалося адаптуватися на своїй історичній батьківщині. До того ж Яків Сагальчик був героєм і газетної публікації, коли у 1985 році тоді ще «Радянська Волинь» надрукувала інтерв’ю під назвою «Чуйне серце лікаря» напередодні його 50–річчя. Та все ж, найголовніша причина читабельності мемуарів у тому, що написані вони справді майстерно і з великою любов’ю до життя, до людей, до нелегкої лікарської професії. Є тут і цікаві спостереження про те, чого не писали тодішні газети. Як–от про масове отруєння метиловим спиртом у Ратному на початку 1960 року, чи про те, як районний акушер–гінеколог боролася, щоб місцеві жінки таки почали носити певний елемент нижньої білизни (простіше кажучи — панталони) і що з того вийшло. А ще Яків Сагальчик чесно й неупереджено розповів про своїх колег, про людей, з якими довелося зіткнутися на довгій життєвій ниві, про складні, а подекуди трагікомічні випадки лікарської практики, про те, що вдалося передумати й пережити. Символічною у цьому плані видалася мені остання сторінка обкладинки, де поряд із коротким життєписом автора вміщені світлини, які означують найважливіші віхи його долі: анатомічний корпус Львівського медінституту, Ратнівська райлікарня, Волинська обласна лікарня, Медичний центр Західної Галилеї в Нагарі (Ізраїль), Бахайські сади в Хайфі… … Насолодившись читанням, таки увімкнула телевізора і очам не повірила: на майдані Тель–Авіва під розкішними фініковими пальмами люди з синьо-жовтими прапорами співають Гімн України, кричать: «Слава Україні!», «Путін вон!, «Россия, вставай!». А насамкінець дружно вшкварили «Ти ж мене підманула!..». Тим часом російські телеканали кричать про нечуваний український антисемітизм. Господи, а може я нарешті сплю й усе це мені сниться?
