Який цей світ тісний і непередбачуваний, ще раз довелося переконатися у Варшаві під час відвідин приватного університету «Альмамер». Нашим гідом тоді була героїня минулорічної публікації у «Волині-новій» Оксана Мацюк із Ківерців...
Який цей світ тісний і непередбачуваний, ще раз довелося переконатися у Варшаві під час відвідин приватного університету «Альмамер». Нашим гідом тоді була героїня минулорічної публікації у «Волині-новій» Оксана Мацюк із Ківерців. Матеріал моєї колеги Тамари Трофимчук мав назву «Пане Табачник, поверніть Оксану в Україну!». Одіозного міністра освіти ми, дякувати Богу, таки позбулися, а ось чи повернеться Оксана в Україну — життя покаже. Бо наразі талановита волинянка дістала працю в університеті, який закінчувала, тобто в «Альмамер», і почувається у Варшаві досить непогано. Тож ми просили Оксану познайомити нас із кимось з волинян, які нині здобувають освіту в цьому навчальному закладі. Вона запропонувала цікавого хлопчину з Луцька, якого звати Матвій Бондар (на фото)
Валентина ШТИНЬКО
А коли мить знайомства настала, я зрозуміла, що з Матвієм ми вже знайомі. Це був той самий вродливий юнак, який приходив на заняття з акторської майстерності до заслуженої артистки України Галини Кажан. Вона проводила їх у редакційній бібліотеці, яка поруч із моїм кабінетом. Одного разу заняття проходили так голосно, що мені довелося утихомирювати захопленого учня. Тому першим було запитання: «Чому Матвій попрощався із мрією про акторську професію?». — А я не попрощався, просто реально подивився на ситуацію. Спочатку хотів вступати до театрального в Києві. Але якось ми з мамою переглядали старі фотографії у сімейному альбомі й з’ясувалося, що в нас є родинні корені у Польщі. І мені прийшла така думка: а чому б не спробувати навчатися акторства там? Я почав шукати когось, хто б допоміг підготуватися і в цьому плані, і в плані вивчення польської мови. І такою людиною, власне, виявилася Галина Володимирівна Кажан, яка досконало володіє акторською майстерністю і польську мову знає. Вона багато чому мене навчила. Я поїхав до Польщі, щоб дізнатися про умови навчання в театральному виші, й зрозумів, що це нереально, бо ціна — десять тисяч євро на рік — надто висока. Тому довелося свої бажання дещо приземлити, і я вступив до «Альмамер» на факультет туризму і рекреації, моя майбутня спеціальність — готельний та ресторанний бізнес. А щодо акторства, то цієї мрії я зовсім не полишив, вивчаю різні варіанти, але оптимального ще не знайшов. Втім, уже знімався у масовках двох серіалів тут у Польщі, брав участь у кастингах. Тож сподіваюся, що ще все попереду. — Чи важко навчатися в Польщі? — Спочатку нелегко, бо є певний мовний бар’єр, але коли польська стає до тебе все ближче і ближче, то й труднощі зникають. Вдома я вивчав її лише сім місяців, а цього трохи замало. Складно було перших півроку, але вони у мене вже позаду. Радує те, що тут навчають студентів саме тому, що в майбутньому їм буде потрібно. Відчуваю, що тих базових знань, які я отримав у школі, цілком достатньо, щоб відчувати себе на рівних з іншими. Але тим, хто планує здобувати вищу освіту в Польщі, порадив би особливу увагу звернути на мову і наполегливо вивчати її хоча б рік. Дуже жалкую, що мені вже 18 років, а знаю лише чотири мови — українську, російську, польську й англійську. Мрію опанувати ще й іспанську, ця мова мені дуже подобається. — А яку школу в Луцьку ви закінчували і яких учителів згадуєте з особливою вдячністю? — Я закінчив школу № 22. А щодо вчителів, то згадую їх усіх, а когось називати окремо не хотів би, щоб інших не образити. Кожен намагався працювати так, щоб їхні учні мали знання і були гідними людьми. Тому їм усім щиро вдячний — і директору, і завучам, і педагогам. Назву хіба класних керівників — Наталію Михайлівну і Галину Трохимівну. — Чому, на ваш погляд, поляки підтримали український Майдан? — Тут працює і навчається багато українців, і поляки мали нагоду переконатися, що ми не найгірші сусіди. До того ж у нас багато спільних економічних зацікавлень. А ще я зрозумів: поляки жалкують, що у нашій історії було чимало трагічних сторінок. Молодому поколінню тепер важко розібратися, чиєї вини там було більше. Я недавно проходив практику в готелі «Шератон», і один старшого віку працівник багато мені розповідав про події Другої світової війни. Він вважає, що українці — щирі, чесні, працьовиті люди і, зрештою, так думає не він один. — Чи не плануєте запросити в Україну своїх однокурсників, щоб вони ознайомилися з нашим життям? — Власне, ми з пані Оксаною хочемо організувати для викладачів і студентів «Альмамер» виїзд саме до Луцька, щоб показати їм наші музеї, замок Любарта, познайомити з організацією навчання в Східноєвропейському університеті ім. Лесі Українки, з яким наш виш підтримує зв’язки. Будемо думати, як це краще зробити. — Вам знайоме почуття ностальгії? Чи сумуєте за родиною? — У Луцьку залишилася моя родина — мама, тато, старший брат. Коли розпочався Майдан, дуже хотів туди поїхати. Але мама була категорично проти, щоб я залишив навчання. Вона сказала: «Хай замість тебе краще поїде тато». Ми щодня зідзвонювалися і вони розповідали про новини. А я тут у Варшаві брав участь у всіх акціях на підтримку Майдану. До Посольства України люди приносили лампадки й квіти, вшановуючи загиблих. Туди приходили і українці, і поляки. Люди плакали, співали наш гімн, атмосфера була дуже зворушлива і допомагала відчути єдність зі своїм народом. На душі ставало легше, що хоч морально підтримуєш тих, хто на Майдані. — Матвію, а ким ви себе бачите десь так років через 25? — Можливо, це прозвучить зараз смішно, але я хотів би повернутися в Україну і… стати президентом. Це моя найзаповітніша мрія — зробити так, щоб Україна стала нарешті щасливою і процвітаючою європейською державою. Варшава — Луцьк.
