Добрий день, шановна редакціє! Буває, так хочеться вилити душу — розповісти про той біль, про ті образи і прокльони, які дістались мені, та немає перед ким відкритись. Мабуть, тому й наважилась написати цього листа. Може, моє життя комусь стане наукою...
Добрий день, шановна редакціє! Буває, так хочеться вилити душу — розповісти про той біль, про ті образи і прокльони, які дістались мені, та немає перед ким відкритись. Мабуть, тому й наважилась написати цього листа. Може, моє життя комусь стане наукою... У 1976 році я почала зустрічатись з хлопцем. Ні — не хлопцем, а чоловіком, адже у нього вже була одна дружина, з якою він прожив півроку. Все було добре, поки про наші зустрічі не дізналась його мати. Жили ми по сусідству: я — з матір’ю, вітчимом і братом; він — з батьком і матір’ю. Майбутня моя свекруха не хотіла мене за невістку. Але було пізно противитись нашому шлюбу, бо я вже чекала дитину. Мій чоловік, який так і не послухався своєї матері, перейшов жити до мене. А там мало-помалу ми до свекрів почали ходити. Коли народився син, то поїхали жити до них. Так розпорядився мій чоловік, батько дитини. Перші слова, якими зустріла нас свекруха, були: “Ви сміхолюдники”. Але найстрашніше, що я була для свекрухи нічим — як щось викинуте на сміття. Вона перед сусідами насміхалася з мене, дорікаючи тим, що я бідна, нічого не мала. А вже коли через чотири місяці я знову завагітніла, то взагалі стала для неї кицькою. Свекруха так казала: “Кицька котенят плодить, а ти дітей”. Добре, що чоловік підтримував мене, все жартував: “Мамо, дасть Бог, буде в нас троє діток”. А мене таке ставлення гнітило. Гнітило, що моя мати боялася прийти до нас. Свекруха її ніколи свахою, як належить, не назвала. У 1982 році ми з чоловіком і дітками пішли жити у хатину, де я колись виросла (моя мати вже купила собі інший будинок). Я працювала на фермі, чоловік — на тракторі. Діти — вже школярики. Нібито трошки наладились і стосунки із свекрухою. Але час від часу вона все одно так і старалась чимось “вколоти”. Страшним був день — 17 лютого 1988 року. Я пішла на ферму, чоловік — на збори, діти — до школи. Близько одинадцятої години прибігає дочка і каже: “Мамо, тато помер!”. Я бігла додому, а здавалось, ніби на місці стою, — такою довгою видалась дорога. Бігла й не вірила, що сталась така біда. Але всякі сумніви відступили, коли в хаті на ліжку побачила вже неживого чоловіка. Забрали його в морг. Висновок патологоанатома — “Смерть настала внаслідок серцево-судинної недостатності”. Боже, які то були похорони, скільки дорікань довелось мені вислухати від свекрухи! Вона в смерті сина звинувачувала мене. І все це на людях. Такі докори особливо ранили, але я терпіла. Був мені тоді лише 31 рік, синові одинадцять, а дочці — десять літ... Мабуть, по спадковості (чоловік мав ішемічну хворобу) в дітей лікарі виявили шуми у серці. Возила їх у санаторій “Дачне”. Рятувала, як могла. Працювала на фермі, старалась заробити якусь копійку, щоб закінчити хату, яку з чоловіком звели і навіть накрили. Нарешті, у 1990 році переселилась в новий будинок. І тепер, хто б не прийшов на двір, то все були мої коханці, як казала свекруха. А що вже почалося, коли я прийняла до себе чоловіка, у якого трагічно загинула дружина?! То був чорний день... Діти виростали. Син закінчив училище, дочка — технікум. А моя свекруха все не вгамовувалась — старалась настроювати їх проти мене. Тільки ж діти бачать, що я до них — всією душею. Вони в мене найдобріші, найгарніші. Добрі і невістка, зять. Вже маю четверо онуків. Із сватами, слава Богу, поки що все нормально складається. Тільки свекруха (у свої 82 роки!) старається, як кажуть, взяти верх. Вона вважає, що я для дітей — ніщо. Перед сватами мене паскудить. Як до слова дійде, то доказує, що хату вона мені зробила і дітей вигляділа. “А де ж я була?”— на це моє запитання відповідала свекруха одним словом, яке не стану повторювати. Пишу я цей лист, розповідаю про пережите, щоб застерегти дівчат: “Насильно милий не будеш”. І якщо бачите, що свекруха вас не хоче, то знайте, що як би ви не старались, не догодите. Я в цьому переконалась за 28 років — вже з другим чоловіком прожила п’ятнадцять років, а мати мого першого чоловіка і досі старається втрутитись у моє життя. І якби ж це по-доброму, а то ж тільки з критикою й докорами. Розповіла про свою долю, і ніби зійшов тягар з душі. Імен не називаю. Але якщо хтось прочитає з односельців, то буде знати, як мені жилось із свекрухою і якої я думки про неї. Горохівський район.
