Телесюжети про російсько-українські відносини сприймаю ніби драконівсько-ідіотське непорозуміння...
Навіть у кошмарних снах не бачила того, що за останні місяці — в теленовинах. Сюжети про російсько-українські відносини сприймаю ніби драконівсько-ідіотське непорозуміння. Наша сусідка поводить себе так, неначе «бЕндерівці» повісили на шпилі московського Кремля жовто-блакитний прапор, а росіян, доля яких закинула в Україну, вже поселили в оточене колючим дротом гетто, де немає виходу, і збираються спалити у крематорії. Хіба не так діяли фашисти, які прославились своєю людиноненавистю? Проте не забуваймо, що і російська армія генерала Власова з ними співпрацювала
Галина ШАФЕТА, пенсіонерка, українка
Невже в «Русского мира» та «единороссов» немає інших проблем? Невже кожен громадянин Росії так комфортно себе почуває, володіє такими статками, як кремлівська еліта чи комерсанти «Газпрому»? Заради кого і чого російська верхівка намагається розпалити ворожнечу між нашими народами? Не личить їй вчити Україну, як жити, з ким дружити, якою Конституцією користуватись і яких президентів вибирати! Почути відповідь не сподіваюся, як не чекала її колись від учня, не підготовленого до уроку. Але уроки історії бувають набагато жорстокішими, ніж оцінка в класному журналі. Дивним мені видався збіг дат, між якими 60-річний часовий проміжок. Можливо, це випадковість. Але інформація ж на цих історичних листочках календаря надто вагома для обох держав. 19 лютого 1954 року Кримську область, яка входила до складу РРФСР, офіційно, а отже, на законних підставах, передали Україні. Моє покоління дуже добре, в деталях радянської пропаганди, пам’ятає, що саме цей акт передачі півострова засвідчував не тільки велику любов, а й безмежну довіру російського народу до українського, і ми, українці, повинні завжди пам’ятати про щирий «дарунок» як знак широти душі російського народу… Тим більше, що цей сердечний жест був приурочений 300-річчю Переяславської ради, тобто «возз’єднанню» України з Росією. Свята, які тоді повсюдно відбувалися під гаслом «Навіки разом!», були дуже урочистими. — Дружба! Яке величне і прекрасне слово! — лунало зі сцени Будинку культури в Ковелі, викликаючи бурю оплесків присутніх. Відповідали за проведення свята старшокласники середньої школи №3 імені Лесі Українки. Літературно–музична композиція поєднувала декламації про вічну та непорушну дружбу двох народів — російського та українського — з піснями, які виконував загальношкільний хор. Особливо злагоджено прозвучало «Верховино, світку ти наш», хоча була важкою для нас, учнів. Не звучала лише пісня «Із-за гір та з-за високих…» на слова Максима Рильського, бо «сизокрилий орел» — Йосиф Сталін уже не літав, а рік перебував у вічності. Прикро, але й сьогодні сталінський дух «живіший за всіх живих», як і вислів Леніна про те, що «вільна Україна можлива» при єдиній дії великоруських і українських пролетарів, а «без такої єдності про неї не може бути й мови». Пригадую, як, повернувшись зі свята додому, я поділилась своїми враженнями з рідними. Але від батька почула: «Богдане, Богдане, нерозумний сину…» — рядок із шевченківського вірша «Суботів», який, до речі, є не в усіх збірках, виданих до 200–річчя Кобзаря. Хоча у поета саме так: Отак-то, Богдане! Занапастив єси вбогу Сироту Украйну. А мій дід Никанор ще запропонував прочитати про Переяславську раду «Учебник русской истории» М. Остроградського, який надрукований у Санкт–Петербурзі ще 1914 року. Цитую з підручника: «Казаки увидели, что самим не справится им с поляками, и решили по совету Хмельницкаго поддаться единоверному царю Московскому. Для этого к Алексею Михайловичу отправлено было посольство с просьбой принять Малороссию под свою высокую руку. Алексей Михайлович согласился. В 1654 г. Хмельницкий и остальные казаки присягнули России на подданство». Як бачимо, у підручнику навіть про назву Переяслава, тим паче про якийсь договір, і згадки немає. Зате що означало слово «подданство», написано так: «Приняв русское подданство, казаки сохранили некоторые старинныя вольности, например, право выбирать своего гетьмана… Но со временем порядки в Малороссии стали такие же, как и в остальной России, гетьманская должность уничтожена, казацкое войско тоже». Та в 17 років, коли навіть 30-літні люди здаються старими, хіба вчитуєшся в історію, осмислюючи минуле? Позаду школа, а попереду — широка дорога у світле і щасливе комуністичне майбутнє, а царизм відійшов десь у далеку вічність. Сперечатися з батьками не хотілось. Доводити, що Радянський Союз — це не імператорська Росія тоді мені було важко, як і другому Президентові України Леоніду Кучмі — росіянам книгою «Україна — не Росія». Помилялись. Бо нині Російська Федерація — це нібито гібрид царської та радянської імперій. Про це свідчить і її державна символіка: царський триколірний прапор, але радянська мелодія гімну, царська охранка–поліція, але радянське КДБ, яке змінило назву на ФСБ. А який герб Російської Федерації? Це царський двоголовий орел, але керована «демократія» з наперед відомими двома прізвищами. Невже «братня» сусідка спеціально вибрала дату 19 лютого 2014 року, коли Майдан був залитий кров’ю невинних мирних людей, а Київ палав у вогні, щоб примусити Україну бути «навіки разом»? Уже через місяць вона окупувала Крим і приєднала його до себе. То про яку «історичну справедливість» може йти мова? Хіба лишень щоб збільшити свої територіальні володіння на 26861 км2 — на величину півострова? Не віриться, бо сьогодні територія РФ (17 075 400 км2) — це майже території Китаю та Австралії, разом узяті. Війнами можна збільшити імперські володіння, але зберегти від розпаду, як свідчить світова історія, не вдавалось ще ніяким правителям. Отже, хтозна, яким ще наступним датам приурочить російська армія нові військові дії та які для цього вигадає причини. Можливо, й справді всі протистояння виникають тому, що у мирні дні народ постійно бідує і скаржиться на важке життя, а вже після того, як воно скінчиться, каже: «Як добре було до війни»! Незнайома жінка, з якою поверталась додому після сповіді напередодні Великодня, запитала: «А перед ким і в якій церкві сповідається Путін»? Не знаю. Але думаю, що ні перед ким. Бо агресорам і диктаторам просити прощення у когось «не положено». м. Луцьк.
