Про існування цих документів я чула давно. На знаменитий наказ по редакції № 1, виданий 5 лютого 1944 року першим повоєнним (а радше — воєнним, бо в околицях Луцька ще йшли бої) редактором тодішньої «Радянської Волині» Юхимом Лазебником, який параграфом першим повідомляв, що «з цього числа я вступаю в обов’язки відповідального редактора», згадував у передмові до збірника «Волинь» у нашій долі» світлої пам’яті Степан Сачук...
Про існування цих документів я чула давно. На знаменитий наказ по редакції № 1, виданий 5 лютого 1944 року першим повоєнним (а радше — воєнним, бо в околицях Луцька ще йшли бої) редактором тодішньої «Радянської Волині» Юхимом Лазебником, який параграфом першим повідомляв, що «з цього числа я вступаю в обов’язки відповідального редактора», згадував у передмові до збірника «Волинь» у нашій долі» світлої пам’яті Степан Сачук. Книга побачила світ у 1999-му з нагоди 60-річчя виходу першого номера газети. Цьогоріч ми напередодні чергового, 75-літнього ювілею
Валентина ШТИНЬКО
А пожовклу від невблаганного часу архівну Книгу наказів по редакції «Радянська Волинь» за 1944 — 45 роки мені пощастило перечитати лиш позавчора. Гортала рукописні сторінки із прискореним серцебиттям і душевним трепетом. Бо сухими формулюваннями наказів та параграфів до мене озивалася історія. І дарма, що інформація там подана так скупо. Сякий–такий досвід і 32 роки життя, віддані рідній газеті, дозволили багато чого прочитати між рядками. Мені завше було важко збагнути: як можна жити, дихати, займатися буденними справами, коли іде війна?! І я не раз приставала до мами: «Розкажи про війну!». І вона розповідала, так, як запам’ятала ті трагічні події 10-річна дівчинка з Локач, яку на світанку 22 червня 1941 року рідні вирядили з дому гнати «на росу» своїх і сусідських корів. Але мені цього було мало і я спрагло накидалася на книги. Та найпам’ятніші й найжорстокіші уроки дає життя. Нестерпно усвідомлювати, що коли пишу ці рядки, на моїй землі в неоголошеній, але вже кривавій війні гинуть люди. І знову невтішно ридають матері. Як і тоді, коли видавався ось цей наказ № 10 по редакції газети «Радянська Волинь» від 18 квітня 1944 року, де в параграфі 4 зазначено: «В зв’язку з призовом в ряди Червоної Армії звільнити тов. Борейка Сергія М. з посади художника–ретушера від 1.V. 44 р.». А ще до війська були у цей час, як свідчать накази, призвані редакційний сторож Петро Пащук, старший коректор Я. Гудемчук, шофер П. Олійник, а ті, що залишилися, продовжували працювати, творити газету. І хоч від наказу № 18, датованого 5 травня 1944 року, віє певною святковістю (молодшим нагадаю: цього дня святкували День преси), читати його було також цікаво: «Протягом майже трьох місяців невеликий колектив редакції і друкарні в складних прифронтових умовах забезпечує вихід обласної газети «Радянська Волинь». За прояв ініціативи і самовіддану роботу по виданню газети оголосити подяку із занесенням у трудову книжку таким працівникам редакції: 1. Чернявському Я. П. 2. Галушці М. Г. 3. Богуславському Е. С. 4. Фетісовій Я. Ф. 5. Дімарову А. А. 6. Дроздюку А. М. 7. Гудемчуку Я. О. У день більшовицької преси відмічаю організовану і злагоджену роботу працівників редакції, які нещодавно прийшли на роботу». А найдивовижніше те, що один із семи відзначених у тому наказі — Анатолій Дімаров, якому тоді було 22 роки, — наш сучасник, відомий український письменник, про якого не раз писала наша газета і який, сподіваюся, у Києві прочитає ці рядки. І може згадає, чому, як свідчать накази, його, тодішнього завідувача відділом шкіл і культури, 16 серпня 1945 року відправили у місячну відпустку, а вже через три дні, 19 серпня, з цієї відпустки відкликали, як і його колегу, зав. сільгоспвідділом Дерев’янка М. С. Уже в наші дні полтавчанин Анатолій Андрійович Дімаров, за плечима у якого були фронтові дороги, напише, що робота на Волині зробила його націоналістом. Дехто із наших читачів дотепер дивується, що редакція починає працювати з 10 години, хоча більшість журналістів до того часу вже роз’їжджається по відрядженнях, нарадах, оперативках. Витоки цієї традиції у наказі № 78 від 7 грудня 1944 року: «1. З цього числа розпорядок робочого дня в редакції запровадити такий: Початок робочого дня з 10 год. ранку, з продовженням до 5 години дня. З 5 години дня до 8 годин вечора перерва на обід. З 8 години вечора продовжується робочий день до 12 години ночі. 2. Для працівників коректури і машбюро розпорядок робочого дня встановлює відповідальний секретар. Цей наказ оголосити під розписку для всіх працівників редакції». Такий жорсткий розпорядок був викликаний виробничою необхідністю — газета друкувалася вночі з тим, щоб вранці читачі отримували інформацію, в тому числі й про події на фронті. А в редакції невтомний відповідальний редактор Юхим Лазебник не забував привітати колектив з новим 1945 роком і виголосити подяку за успішну роботу (наказ № 82 від 31.ХІІ. 44 р.) і при потребі оголосити сувору догану за неналежне виконання своїх обов’язків. Можна лише уявити, з яким настроєм писався наказ № 32 від ІV — 45 р. (точнішої дати нема. — В. Ш.) «За самовіддану працю по випуску газети, присвяченої Дню Перемоги, оголошую подяку таким товаришам». Далі чималий перелік прізвищ працівників наборного, друкарського і переплетного цехів, адже у складі редакції було й видавництво. А ось колеги–журналісти такої подяки з нагоди Дня Перемоги чомусь не удостоїлися. Втім, мабуть, це правильно, доля у нас така. Якщо слово прирівнено до зброї, то ми із нею не розлучаємося ніколи. (Далі буде).
На фото: Історична книга наказів і святковий номер за 9 травня 1945 року.
