«ЩОБ ДАЛІ ЙТИ ДОРОГОЮ ОДНОЮ…»

Цей означений свого часу видатною політичною діячкою і поетесою Оленою Телігою орієнтир національного єднання актуальний для всіх, кому дорога Україна, і сьогодні. Особливо на тлі драматичних реалій, коли при наших державних кордонах стоять сотні ворожих танків і триває дикий розгул озброєних до зубів диверсантів. Коли і внутрішні найтемніші сили чинять потужний спротив утвердженню здобутків Революції гідності. Коли надзавданням для всієї України є національна солідаризація

Олеся КОВАЛЬЧУК, заслужений учитель України, кавалер ордена Княгині Ольги ІІІ ступеня, заступник голови ВО ВУЖТ імені Олени Теліги


Під знаком таких роздумів відбулося у наш тривожний час не одне зібрання Волинської обласної організації Всеукраїнського жіночого товариства (ВУЖТ) імені Олени Теліги. І щоразу ми, телігівки, працівники освіти, культури, технічної сфери — від зовсім юних до сивоголових — сходимося на думці, що авторитетнішого чинника єднання українського суспільства в любові між собою, ніж православна віра, яку сповідує промовиста більшість співвітчизників, знайти годі. А відтак почуваємо обов’язок, попри неабияку делікатність, серйозність і складність проблеми, звернутися до одновірців з уклінним проханням докласти максимум зусиль для взаєморозуміння у справі створення Помісної православної церкви в рідній країні.
Насамперед апелюємо до широкого загалу вірян, щиро відданих Божим настановам, серед яких і одна з визначальних — «Люби ближнього, як самого себе». Чи не час піднятися до відречення від стереотипного образу ворога, що його почали за провокаціями лукавого вбачати одне в одному миряни УПЦ та УПЦ КП. Так, вірні УПЦ у своєму переважному складі щиро переконані, що тільки під її покровом варто доносити молитви до Бога і за себе, і за Україну. Та чи можна вважати справедливими закиди щодо антиукраїнства усій УПЦ? Загальновідомо, що путінська агресія викликає глибоке обурення (принаймні на Волині) у парафіян усіх православних храмів, а в середовищі УПЦ не з доброго дива простежується послідовне наростання негативного ставлення до ідеї «Русского міра».
Інша річ, що правителі сусідньої держави з часів утворення Московської патріархії 1589 року і згодом остаточного підпорядкування нею Київської митрополії в 1686 році, а надто після очолення Священного Синоду Петром І, намагалися примонтовувати до РПЦ свої проекти національного поневолення інших православних народів («збирання земель» з імперськими апетитами відбувалося начебто з Божої волі).
На жаль, в історії людства зафіксовано немало прикладів підступного прикривання іменем Господа загарбницьких походів, організованих сильними світу цього задля власної користі. Але де вони в людській пам’яті — і тевтонські лицарі, і білогвардійці, і виплекані Гітлером нацисти, і власовці? Звісно — серед засуджених на довічну ганьбу і прокляття. Вочевидь, туди ж приведе дорога і новітніх агресорів з їхньою фарисейською риторикою.
Тенденційно заданою несправедливістю позначене ставлення багатьох співвітчизників і до УПЦ Київського патріархату — мовляв, це (аж писати страшно!) розкольники, утворення суто політичне, неканонічне і тому противне Богові. Але хіба свою автокефальність помісні церкви інших країн починали не із самоствердження на основі народної волі? І чи не таке волевиявлення було засвідчене майданівськими реаліями, коли захисту під знаком християнського милосердя шукали (і знаходили!) у Михайлівській святині всі поранені й виснажені хронічним побутовим дискомфортом, незважаючи на віросповідання. Втім, усілякі дрібні відмінності в українському православ’ї вишукують таки не прості смертні, а модератори нових розмежувань та відчужень: на чий млин ллється вода — зрозуміло.
Не дозволяймо ж обдурювати себе спеціалістам із паразитування на нашій змодельованій гіркою долею національній рисі — схильності до розбрату. Являймо повсякчас у взаєминах між собою готовність творити «згоду в сімействі, мир і тишину». Адже доки ми вагаємося і змагаємося, у Слов’янську подається приклад використання ситуації зайдами, зібраними з усього пострадянського простору. Тут, за свідченням журналістів, по кілька годин на день із телеканалів лунають заклики від імені бога Рами проголосити хрестовий похід проти всіх «аврамічних релігій» (а насамперед християнства) із рекомендаціями вирізувати хохлобандерівців, жидобандерівців, татаробандерівців, чорномазих і т. д.
Усвідомлюючи потужність подібних загроз, станьмо на коліна перед нашим єдиним Богом і помолімося за вище духовенство, ієрархів усіх трьох православних церков, аби задіяли канони єднання. Вони ж бо, канонічно грамотні очільники церковних структур, добре знають, що такі канони є, як і те, що автокефалія — цілком законна річ. До того ж нікому не можна забувати: справа взаємин між церквами та об’єднання між ними — то справа всього українського суспільства, а не тільки кліру та високопоставлених отців. А заодно і те, що суттєву роль у політичній незалежності держави відіграє незалежність церкви (як–от, до прикладу, в сусідній Польщі чи в близькій по духу Грузії, де визнання автокефальності її православної церкви було довготривалим, але давно завершилось успішно). А щодо церковних канонів, то створені вони не на небі, а на землі, не Богом, а людьми, нехай і в священницьких ризах. До того ж — скільки інтерпретацій зазнали ті правила, скільки з’явилося нових версій із часу останнього Вселенського Собору, що відбувся ще предалекого 787 року, а іншого, де всі новації були б відповідно ідентифіковані, ще й досі не було.
Тут доречно зауважити, не беручи гріха на душу, що нині українські вчені–релігієзнавці фіксують початки переосмислення існування УПЦ її вірянами, бо ж незалежного уряду (себто обіцяного Патріархату) вона в Україні досі не має, і важко зрозуміти її статус (екзархат, філія РПЦ чи щось зовсім особливе…).
Так, Бог у нас один, але й Україна — одна. І хай би була одна — себто Помісна — православна церква. Як підтвердження самодостатності нашого народу за Божим помислом.
Напевно, на таке благо надіються чи не всі волиняни. І як би хотілося, аби найуспішніші кроки цієї світлої надії були зроблені таки в нас, на Волині.