Політика
АНАТОМІЯ НЕОГОЛОШЕНОЇ ВІЙНИ
То невже нас, народи, приречені бути вічними сусідами, нічого не об’єднує? Чому ж, об’єднує. Об’єднує потужна духовна сила — християнство...
Продовження. Початок у «Волині» за 26 червня
Андрій БОНДАРЧУК, письменник, журналіст, народний депутат України І скликання
«КИЇВСЬКУ РУСЬ ХРЕСТИВ… ПУТІН?»
То невже нас, народи, приречені бути вічними сусідами, нічого не об’єднує? Чому ж, об’єднує. Об’єднує потужна духовна сила — християнство (нині його складова — православ’я), яке прийшло у напівдику колись Московію із вже розвинутої освіченої Київської Русі. В нашій історії було по-всякому. Але Україна не робила спроб загарбати Московію, а от Московія тримала в рабстві Україну більше трьох віків. І от у ХХІ столітті раптом гостро постає питання: чому православна сусідка розв’язала підступну братовбивчу війну з країною-одновіркою? У мене як православного ще жевріла надія: мусить же Церква держави-агресора сказати, що коїться злочин проти єдиновірців, ллється кров, невідь за що вмирають люди. Ще донедавна я не ризикував торкатись цієї вразливої теми: віра, мова, нація — питання дуже делікатні. І ось надія вмерла: за такої кількості жахливих злочинів проти людей, держави, моралі, духовності мовчання треба розцінювати як потурання злу, великому гріху. А що вже казати за пряме сприяння!
У цій ситуації слід визначитись кожному — він на боці правди чи гріха? Особливо вірянам, ієрархам, священнослужителям московської церкви в Україні, зареєстрованої як УПЦ (Українська православна церква). Хіба братовбивство, загарбницька війна — не тяжкий гріх, що підлягає осуду? Відповідь тут однозначна. Безперечно, я як журналіст, прихожанин, громадянин України маю право висловити свою особисту думку, яка є запрошенням до роздумів у цей нелегкий і визначальний для держави час, в проголошенні якої брав участь. Тому нині не уявляю людини, байдужої до того, що коїться на Сході України, в політиці.
Не знаю, чи звернув читач увагу на ланцюжок агресії Росії: війна в Придністров’ї, потім — Грузія, Абхазія, Південна Осетія, тепер Україна. Усі ці країни православні, належать, як вважає Московська патріархія, до її канонічної території, перебувають під її духовним омофором. Там ішли бої з усіма атрибутами війни, смертями, кров’ю, а в Україні це коїться й тепер. У Криму стосовно вірян УПЦ КП чиниться розбій, храми нахабно забирають. Це що — нам підказують, як боротися з інакомисленням, чужою Церквою? Але ж зараз — ХХІ століття і ми не неандертальці! Такого не робила навіть орда. Чи були слова осуду цього братовбивства з боку московської церкви, насамперед патріарха Кирила? Питання висить в повітрі.
Священик його церкви о. Павло Жученко зробив те, що мав би зробити патріарх: закликав воюючих до миру, спокою і порозуміння. У відповідь одержав вісім куль. Тіло навіть не дозволили занести для відспівування у храм, який він збудував за життя. Його розстріляли не «бандерівці», не «Правий сектор», а свої, «визволителі Донбасу», терористи і сепаратисти із «православної ДНР», яка проголосила у себе монополію РПЦ.
Нещодавно Луцьк зі священиками Свято–Троїцького собору, владикою Михаїлом проводжали в останню путь молодих волинян, які загинули під Волновахою. Море людей, сльози, сум, печальне «Герої не вмирають», Театральний майдан устелений квітами, по ньому на плечах побратимів пливуть труни з тілами захисників України…
24 травня в Софіївському соборі представники більш як десяти конфесій молилися за Україну, проте на спільній службі не було місцеблюстителя УПЦ Онуфрія. Він у цей день перебував у Москві, вітав патріарха Кирила, дякував йому за його позицію. А хіба пом’янути Небесну сотню, полеглих наших вояків на Сході України — це був би гріх? І перед ким? Серце крається. Це ж зневага до пам’яті полеглих. Усі вони молоді, православні, і священики православні. Що ж це коїться?
Вочевидь, логічної відповіді на це питання не дав би і сам патріарх Кирил — краще помовчати, аніж пояснити. Тим часом її легко дадуть ті, хто знає історію України, її Церкви, хто на основі історичних документів, фактів переконався, що звинувачення Москви в неканонічності УПЦ Київського патріархату, як серйозна перешкода для налагодження з ним контактів, є штучними, надуманими, а головне — політизованими. Кремлю вигідно тримати українське суспільство в напрузі, роз’єднаним. Та й намагалися фізично усунути митрополита Володимира не без відома і благословіння патріарха Кирила. Тому питання Церкви, мови, федералізації постійно підживлюють розбрат в Україні, північній сусідці міцна і сильна наша держава — мов скалка в оці.
А історія свідчить (про що Вселенський Патріарх не раз підкреслював): автокефалія РПЦ, як і приєднання до неї Київської митрополії, пов’язана з симонією (хабарництво в Церкві), відбулись неканонічно. Московська церква першою стала на шлях розкольництва, вийшовши з підпорядкування Вселенського Патріарха і не визнавалась жодною Церквою 141 рік. Тепер Московська патріархія звинувачує УПЦ Київського патріархату в тому ж, що сама робила, називає її «розкольницею», не хоче контактувати, проводити спільні молебні.
Цей історичний відступ я зробив лише для того, аби нагадати, що перешкоди для об’єднання гілок українського православ’я мають цілком політичне підґрунтя. А незнання історії є впливовим фактором маніпуляції свідомістю. Добре, що таких людей стає все менше. Свідчення тому — становлення, швидкий ріст і зміцнення УПЦ Київського патріархату, у якому віряни бачать духовного оборонця молодої держави.
Прикрий розкол українського православ’я не має виразного національного підґрунтя. Бо серед прихильників УПЦ МП, яка має якусь дещицю автономії від Москви, немало справжніх патріотів України. У наш нелегкий час вони зі зброєю в руках захищають державу, її народ разом із вірянами «неканонічної» УПЦ КП. На Майдані пліч–о-пліч стояли і йшли під кулі вірні кількох конфесій. Ось де вищий критерій патріотизму, духовна державницька зрілість поколінь. Їхня висока свідомість — живий приклад для священнослужителів, ієрархів, багатьох прихожан: у державі повинна бути єдина помісна Українська православна церква. Лише тоді буде сильною і держава, і Церква, їхня сила і вплив подвоїться. Тому дуже доречним є звернення депутатів облради щодо єдності гілок українського православ’я.
Звичайно, серед різного рангу духовних осіб УПЦ МП далеко не всі мислять категоріями Московської патріархії. Живий приклад — трагічний випадок із о. Павлом Жученком, про якого йшлося. Точно відомо, що священнослужителів із такою позицією є немало в цій конфесії, як і ієрархів. Але є й такі, що вітають дії Путіна, навіть зі зброєю в руках підтримують терористів. Недавно ГПУ відкрила кримінальне провадження проти екс–президента Януковича, Пшонки, Захарченка у спробі незаконного зміщення предстоятеля УПЦ МП митрополита Володимира Сабодана, яку підтвердив навіть патріарх Кирил. Щойно речник УПЦ священик Георгій Коваленко на прес–конференції заявив про підтримку дій влади стосовно озброєних людей, які на сході сіють зло. Він же інформував про відсторонення від служби священика, який брав участь у діях сепаратистів. І це все?
Нині змінилась не тільки Україна, а й гілки українського православ’я, особливо УПЦ. Прозріння, державницька позиція рано чи пізно настане. Бо небагато аналітики треба, аби помітити, що «рускій мір» Путіна і «православний рускій мір» патріарха Кирила — це дві руки одного господаря — Російської імперії, вождь якої марить відновленням СРСР. Що це таке, ми вже добре знаємо. Ще одного 70-літнього експерименту Україна не витримає.
Закінчення
у наступному номері.
Андрій БОНДАРЧУК, письменник, журналіст, народний депутат України І скликання
«КИЇВСЬКУ РУСЬ ХРЕСТИВ… ПУТІН?»
То невже нас, народи, приречені бути вічними сусідами, нічого не об’єднує? Чому ж, об’єднує. Об’єднує потужна духовна сила — християнство (нині його складова — православ’я), яке прийшло у напівдику колись Московію із вже розвинутої освіченої Київської Русі. В нашій історії було по-всякому. Але Україна не робила спроб загарбати Московію, а от Московія тримала в рабстві Україну більше трьох віків. І от у ХХІ столітті раптом гостро постає питання: чому православна сусідка розв’язала підступну братовбивчу війну з країною-одновіркою? У мене як православного ще жевріла надія: мусить же Церква держави-агресора сказати, що коїться злочин проти єдиновірців, ллється кров, невідь за що вмирають люди. Ще донедавна я не ризикував торкатись цієї вразливої теми: віра, мова, нація — питання дуже делікатні. І ось надія вмерла: за такої кількості жахливих злочинів проти людей, держави, моралі, духовності мовчання треба розцінювати як потурання злу, великому гріху. А що вже казати за пряме сприяння!
У цій ситуації слід визначитись кожному — він на боці правди чи гріха? Особливо вірянам, ієрархам, священнослужителям московської церкви в Україні, зареєстрованої як УПЦ (Українська православна церква). Хіба братовбивство, загарбницька війна — не тяжкий гріх, що підлягає осуду? Відповідь тут однозначна. Безперечно, я як журналіст, прихожанин, громадянин України маю право висловити свою особисту думку, яка є запрошенням до роздумів у цей нелегкий і визначальний для держави час, в проголошенні якої брав участь. Тому нині не уявляю людини, байдужої до того, що коїться на Сході України, в політиці.
Не знаю, чи звернув читач увагу на ланцюжок агресії Росії: війна в Придністров’ї, потім — Грузія, Абхазія, Південна Осетія, тепер Україна. Усі ці країни православні, належать, як вважає Московська патріархія, до її канонічної території, перебувають під її духовним омофором. Там ішли бої з усіма атрибутами війни, смертями, кров’ю, а в Україні це коїться й тепер. У Криму стосовно вірян УПЦ КП чиниться розбій, храми нахабно забирають. Це що — нам підказують, як боротися з інакомисленням, чужою Церквою? Але ж зараз — ХХІ століття і ми не неандертальці! Такого не робила навіть орда. Чи були слова осуду цього братовбивства з боку московської церкви, насамперед патріарха Кирила? Питання висить в повітрі.
Священик його церкви о. Павло Жученко зробив те, що мав би зробити патріарх: закликав воюючих до миру, спокою і порозуміння. У відповідь одержав вісім куль. Тіло навіть не дозволили занести для відспівування у храм, який він збудував за життя. Його розстріляли не «бандерівці», не «Правий сектор», а свої, «визволителі Донбасу», терористи і сепаратисти із «православної ДНР», яка проголосила у себе монополію РПЦ.
Нещодавно Луцьк зі священиками Свято–Троїцького собору, владикою Михаїлом проводжали в останню путь молодих волинян, які загинули під Волновахою. Море людей, сльози, сум, печальне «Герої не вмирають», Театральний майдан устелений квітами, по ньому на плечах побратимів пливуть труни з тілами захисників України…
24 травня в Софіївському соборі представники більш як десяти конфесій молилися за Україну, проте на спільній службі не було місцеблюстителя УПЦ Онуфрія. Він у цей день перебував у Москві, вітав патріарха Кирила, дякував йому за його позицію. А хіба пом’янути Небесну сотню, полеглих наших вояків на Сході України — це був би гріх? І перед ким? Серце крається. Це ж зневага до пам’яті полеглих. Усі вони молоді, православні, і священики православні. Що ж це коїться?
Вочевидь, логічної відповіді на це питання не дав би і сам патріарх Кирил — краще помовчати, аніж пояснити. Тим часом її легко дадуть ті, хто знає історію України, її Церкви, хто на основі історичних документів, фактів переконався, що звинувачення Москви в неканонічності УПЦ Київського патріархату, як серйозна перешкода для налагодження з ним контактів, є штучними, надуманими, а головне — політизованими. Кремлю вигідно тримати українське суспільство в напрузі, роз’єднаним. Та й намагалися фізично усунути митрополита Володимира не без відома і благословіння патріарха Кирила. Тому питання Церкви, мови, федералізації постійно підживлюють розбрат в Україні, північній сусідці міцна і сильна наша держава — мов скалка в оці.
А історія свідчить (про що Вселенський Патріарх не раз підкреслював): автокефалія РПЦ, як і приєднання до неї Київської митрополії, пов’язана з симонією (хабарництво в Церкві), відбулись неканонічно. Московська церква першою стала на шлях розкольництва, вийшовши з підпорядкування Вселенського Патріарха і не визнавалась жодною Церквою 141 рік. Тепер Московська патріархія звинувачує УПЦ Київського патріархату в тому ж, що сама робила, називає її «розкольницею», не хоче контактувати, проводити спільні молебні.
Цей історичний відступ я зробив лише для того, аби нагадати, що перешкоди для об’єднання гілок українського православ’я мають цілком політичне підґрунтя. А незнання історії є впливовим фактором маніпуляції свідомістю. Добре, що таких людей стає все менше. Свідчення тому — становлення, швидкий ріст і зміцнення УПЦ Київського патріархату, у якому віряни бачать духовного оборонця молодої держави.
Прикрий розкол українського православ’я не має виразного національного підґрунтя. Бо серед прихильників УПЦ МП, яка має якусь дещицю автономії від Москви, немало справжніх патріотів України. У наш нелегкий час вони зі зброєю в руках захищають державу, її народ разом із вірянами «неканонічної» УПЦ КП. На Майдані пліч–о-пліч стояли і йшли під кулі вірні кількох конфесій. Ось де вищий критерій патріотизму, духовна державницька зрілість поколінь. Їхня висока свідомість — живий приклад для священнослужителів, ієрархів, багатьох прихожан: у державі повинна бути єдина помісна Українська православна церква. Лише тоді буде сильною і держава, і Церква, їхня сила і вплив подвоїться. Тому дуже доречним є звернення депутатів облради щодо єдності гілок українського православ’я.
Звичайно, серед різного рангу духовних осіб УПЦ МП далеко не всі мислять категоріями Московської патріархії. Живий приклад — трагічний випадок із о. Павлом Жученком, про якого йшлося. Точно відомо, що священнослужителів із такою позицією є немало в цій конфесії, як і ієрархів. Але є й такі, що вітають дії Путіна, навіть зі зброєю в руках підтримують терористів. Недавно ГПУ відкрила кримінальне провадження проти екс–президента Януковича, Пшонки, Захарченка у спробі незаконного зміщення предстоятеля УПЦ МП митрополита Володимира Сабодана, яку підтвердив навіть патріарх Кирил. Щойно речник УПЦ священик Георгій Коваленко на прес–конференції заявив про підтримку дій влади стосовно озброєних людей, які на сході сіють зло. Він же інформував про відсторонення від служби священика, який брав участь у діях сепаратистів. І це все?
Нині змінилась не тільки Україна, а й гілки українського православ’я, особливо УПЦ. Прозріння, державницька позиція рано чи пізно настане. Бо небагато аналітики треба, аби помітити, що «рускій мір» Путіна і «православний рускій мір» патріарха Кирила — це дві руки одного господаря — Російської імперії, вождь якої марить відновленням СРСР. Що це таке, ми вже добре знаємо. Ще одного 70-літнього експерименту Україна не витримає.
Закінчення
у наступному номері.
