Миколу Дороша ми застали в його рідному селі Пулемець...
Миколу Дороша ми застали в його рідному селі Пулемець. Як справжній господар він саме трудився на полі — кропив жуків на картоплі. З хати вийшла усміхнена дружина Людмила, вибігло двійко діток, поважним кроком підійшов до нас тесть. Зараз у цій родині панують мир і спокій. А два місяці тому серця рідних обливалися кров’ю від однієї лише думки про главу сім’ї, який перебував на сході країни, у зоні проведення антитерористичної операції
Мирослава ЦЮП’ЯХ
Військова частина у Володимирі–Волинському, потім полігон у Рівному – так стартували у війну всі бійці 51–ї Володимир–Волинської окремої механізованої бригади. Серед них був і Микола Дорош. Військове керівництво казало, що солдати поїдуть охороняти українсько–білоруський кордон, а через трохи вже спрямовувало їх у Полтаву. Колона транспорту добиралася з Рівного до місця призначення якимись допоміжними, прихованими від людського ока шляхами. — Я був водієм бензовоза. Окрім пального, ми везли і боєприпаси. Коли в Білій Церкві солдат почали озброювати, видавати патрони, гранати, ми вже здогадувалися про те, що їдемо не в Полтаву, — Микола згадує перші дні перебування на неспокійному сході. — Стовідсотково впевнилися в цьому, коли на вказівних дорожніх знаках побачили написи «Донецьк» і «Луганськ». Зупинилися на межі Донецької і Дніпропетровської областей, поблизу дачного містечка. Мали охороняти цю територію, щоб із зони АТО не прорвалися сепаратисти. На відкритій ділянці стояли наші бензовози і КамАЗи з боєприпасами. Вони були зосереджені в одному місці і дивом не стали мішенню для терористів. Одна граната чи постріл з міномета – і нас усіх зрівняло б із землею. Так, приїздили генерали, вчили нас, як під ниточку, тобто рівно, ставити машини, сперечалися, як копати окопи. Але жодного слова – про безпеку та оперативне й правильне облаштування блокпостів. А далі було село Новоукраїнка Донецької області. Військовий підрозділ розташувався посеред якогось саду. Солдати тут почувалися безпечніше, обстановка була спокійною. По 40-50 чоловік несли чергування на блокпостах. Місцева міліція, яка повинна була чергувати з військовими, щоб перевіряти транспорт, приїжджала і зразу від’їжджала. Так що, зі слів Миколи Дороша, блокпост як такий не виконував сповна своїх функцій. Були конфлікти з місцевими жителями, які розмовляли з солдатами мовою матюків, тикали їм дулі і кидали на них пляшки з водою, імітуючи гранати. Два дні такого «спокою», а на третій – підйом на світанку по сигналу тривоги. І моторошна новина: «Наших розстріляли під Волновахою …». Одні бійці поїхали на місце події, інші, в тому числі Микола, отримали команду зайняти оборонну позицію: після трагедії надійшла інформація про близьке перебування транспорту з кадировцями. А за день–два вже на повну копали окопи, встановлювали огорожі з мішків, і солдати цілодобово перебували в бойовій готовності номер один. Микола згадує, що тоді недосвідчених і молодих бійців охопила паніка. Одні блювали, щойно зачувши постріли, інші телефонували додому і слізно просили батьків забрати їх, треті ховалися, де могли. Спали вже не в наметах, бо боялися, а на машинах. Засвітить фарами вночі якийсь транспорт — і всі вже на ногах зі зброєю в руках. Було, що мало своїх не постріляли. Бронежилет солдат не мав. Не раз їхав дорогою і думав, чи не вистрелить хтось із ліска, чи доїде живим–здоровим. Але Бог, видно, його беріг, бо ще в Рівному священики возносили молитви за військових, кропили їх свяченою водою, а вдома безупину молилася за чоловіка дружина Людмила. Не лише молилася, а збирала всі необхідні довідки (у Миколи й Людмили — троє дітей), щоб чоловіка повернули додому. Хоча б дали дозвіл на відпустку, бо він на сході потрапив у дорожню аварію, поламав ребра, а лікування не було ніякого. Підтримувала Людмила зв’язок і з іншими згорьованими волинськими матерями й дружинами, два рази їздила з ними перекривати міжнародну трасу. — Ми хотіли, щоб нас почули керівники області і вивели бійців, які не мали на собі жодного засобу захисту, із зони АТО; щоб навели порядок у Любомльському військкоматі, де процвітало хабарництво. Щоб проходження медкомісії не було формальним і не обмежувалося двома словами: «Здоровий?» — «Здоровий», а на репліку солдата «Я погано бачу» лікар не відповідав цинічно: «Зараз ти в мене побачиш». Після акції всіма нашими скаргами зайнялася прокуратура. Але віз, як бачу, і нині там… — розповідає Людмила Дорош зі сльозами на очах. Правда, матері й дружини добилися, що солдат перевели з зони АТО в місто Миколаїв і повернули додому більше ста багатодітних, а також непридатних для служби за станом здоров’я чоловіків. 11 червня прибув у рідний Пулемець і Микола Дорош – глава багатодітної сім’ї. З вигуками: «Таточко приїхав!» першою обійняла найдорожчу людину донька Аліна. Міцно потиснув руку первісток Вадим — студент медичного коледжу. Вперше за два місяці щасливо усміхнувся молодший син Ваня, який найбільше переживав за батька–солдата. Людмила при згадці про той час плаче. Війна, яку донедавна бачили тільки на екрані телевізора, змінила їх усіх.
