«НАМ ДАВАЛИ ОДНУ КОМАНДУ: СТОЯТИ, СТОЯТИ, СТОЯТИ!»

Сергій Похила з Довжиці, що в Маневицькому районі, одягнув військову форму ще 24 березня, півтора місяця був в оточенні з 72-ю окремою механізованою бригадою, а після короткого перепочинку знову повернувся до бойових побратимів

Валентина БЛІНОВА

44-річний чоловік, батько трьох дітей, навіть гадки не мав, що впритул побачить справжню війну, яка аніскілечки не нагадуватиме його армійську службу в 1989–1991 роках.
— Два тижні муштри на полігоні у Житомирі, де освоював нову зброю, – розповів Сергій Григорович. – Став помічником гранатометника, вивчав нову зброю, якої не було тоді, коли служив строкову. Потім відправили до Білої Церкви. Звідти – на Донбас.
Таких, як він, мобілізованих першою хвилею, одягнули у військову форму. Дали каску – 1948 року випуску, а гроші на бронежилет йому та іншим односельчанам, які пішли захищати українські кордони, зібрали односельчани – вже після трагедії під Волновахою. Зізнається: справжнього досвіду не було. Вчилися воювати у збройних сутичках:
— Усі стріляють і ти стріляєш.
Місця, де довелося стояти на блокпостах, чи населені пункти, що визволяла 72–а механізована бригада, добре відомі всій Україні за повідомленнями речників РНБО: Красний Луч, Волноваха, Червонопартизанськ… Про останній говорили впродовж майже двох місяців щодня. Особливо після резонансного переходу українсько–російського кордону бійцями першого батальйону.
— Ми в оточенні були півтора місяця. Терикон, біля якого стояли, обстрілювали постійно – то сепаратисти, то російські «Гради». Харчувалися сухпайком. Найбільше потерпали від спраги — не було води. Просили підкріплення. А наказ давали лише один: стояти, стояти, стояти. Рідко який день випадав, коли не стріляли і не було втрат серед наших. Хоронити всіх убитих не могли. Трупи складали й у підвалі тюрми, що була неподалік.
Сергій Григорович неохоче пригадує пережите в присутності дружини Людмили. По мобільному вони спілкувалися щодня, але чоловік не розповідав їй про щоденну небезпеку. Не хотів хвилювати.
— «Стріляють?», – питаю. «Стріляють», – відповідає, – голос жінки тремтить від хвилювання.
Звісно, він не міг розповісти їй, як до бійців їхнього батальйону приходив сам Казах – ватажок сепаратистів. Пропонував здатися, скласти зброю. Обіцяв, що їх нагодують, дадуть можливість помитися і відпустять додому. Вони відмовилися. Тоді, коли перший батальйон пішов у Росію, другий, у якому воював наш земляк, кинувся на прорив. Усім смертям на зло.
Після виходу з оточення бійці здали зброю, і їх відпустили додому. В Довжиці Сергія Григоровича, крім дружини, з нетерпінням чекали дві старші доньки і п’ятирічний синок Андрійко. Саме він першим і зустрів батька з нелегкого воєнного походу.
Поки українські патріоти відбивали натиск знахабнілих терористів, законотворці внесли зміни до Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», звільнивши від мобілізації батьків трьох дітей. Здавалося б, волинянину вже не доведеться повертатися у гарячу зону АТО. Аж ні!
— Мені сказали: «У тебе старші діти вже повнолітні!». А хіба якщо повнолітні, то вже не діти? – резонно запитує вояк, у якого й досі немає навіть посвідки, що він учасник бойових дій.
Понад те. Командування обіцяло представити до нагороди – ордена Героїв Небесної сотні, планувало провести парад у Житомирі, куди перед Днем Незалежності повернувся Сергій Похила. Але ні нагороди, ні параду, ні навіть вітань із нагоди головного державного свята герої антитерористичної операції не дочекалися. Та не задля відзнак вони взяли до рук зброю, пішли на війну, перемога в якій так багато важить для України.
— Головне – аби мир настав, – каже солдат.
— А я щодня молюся, щоб повернувся додому живим і неушкодженим, – додає його дружина.

Фото Олександра ФІЛЮКА.
На фото: Після довгої розлуки подружжя Похил особливо цінують роки спільного життя. Це фото зроблено в редакції нашої газети.