Іванові пощастило. Якщо взагалі можна сказати, що тим, хто зараз воює на Сході, щастить. Він – у піхотній бригаді, яка охороняє один зі складів на Луганщині і яку сепаратисти поки що не чіпають. Бо найстрашніша зброя в Івановій бригаді – автомат...
Іванові пощастило. Якщо взагалі можна сказати, що тим, хто зараз воює на Сході, щастить. Він – у піхотній бригаді, яка охороняє один зі складів на Луганщині і яку сепаратисти поки що не чіпають. Бо найстрашніша зброя в Івановій бригаді – автомат...
Левко ЗАБРІДНИЙ
Іванові — близько 30. Вдома, на Дубнівщині, — дружина та двійко дітей. Востаннє їх бачив місяць тому, коли приїздив. На ротацію, подумаєте? Якби ж то. Мобілізованого ще весною Івана не відпускали. Дружина схитрувала: виробила довідку, що хвора, тож лише так змогла повернути чоловіка на тиждень–другий додому. А потім знову викликали в зону АТО, бо бригада зазнала значних втрат. Поки Іван був із сім’єю, йому телефонували фронтові друзі: «Того вже нема, а пам’ятаєш того? Розірвало. А я ж з ним на блокпостах стояв, хороший такий був. А той у госпіталі, тяжкий». — Одного мого товариша вже у рівненський госпіталь перевели, — розповідає Іван. — Він піротехніком був. Підірвався на міні. Міцний такий хлопака, м’язистий, так у його тілі тепер дірки завбільшки з кілька сантиметрів. М’язи аж потріскали від осколків. Знеболювальне не дають уже — бояться, що звикне. Доводиться терпіти. Сам Іван хоче додому. Обіцяли, що відпустять у вересні, проте тепер мовчать — людей втрачають сотнями, тож у ротацію солдати потрохи перестають вірити. «Знаєш, мені здається, що звідси або трьохсотим, або двохсотим повернутися тільки можна»… Іван просить не вірити тому, що говорять по телевізору, бо не 12 людей гине за день — десятки, а то й навіть сотні. — Ми знали, що один із батальйонів Західної України за день втратив 160 бійців… А в новинах сказали — 13, — обурюється Іван. — Нас тут залишили. Нам же заборонено стріляти. А якби дали команду, ми б могли за три дні від сепаратистів територію зачистити. Вони не в селах сидять і не в містах — а за ними. Але, вочевидь, не вигідно давати команду… А сепаратисти відчувають себе безкарно. У нас біля Луганська військова прокуратура є. Наші хлопці їх ловлять, а вона відпускає. За гроші, мабуть. Чого ж іще? Ми нещодавно зловили жінку-снайпера, що за гроші наших убивала. Питали її, для чого це робить, а вона прямо: «Платіть ви, буду за вас воювати». Її теж відпустили, до речі. І якщо вона може продатися, то що заважає нашим командирам? На початку АТО СБУ знайшла чимало зрадників серед керівництва. І що? Усі на місцях. Востаннє, коли Іван телефонував, хвалився, що вже кілька днів по них не стріляють, тож усі цілі. Проте каже, що вибухи чути завжди. Особливо вночі стає страшно, бо тоді сепаратисти відкривають найбільший вогонь. — І б’ють вони у ціль, — з притиском вимовляє Іван. — А нашим хлопцям дають координати, вони дивляться на карту, а там чисте поле. Точно знаємо, що сепаратистів там немає. Ось так і сидимо — нас убивають, а ми імітуємо, що воюємо. Іван охороняє склади, конвоює автомобілі. А ще він водій. Його авто у батальйоні найновіше — має антифриз, тож єдине, в якому взимку не доведеться зливати воду, аби не замерзала. Пощастило його бригаді з місцем — стоять метрів за 300 від села, провели кабель, тож мають власну електрику. Воду у бочці підвозять. Миються по черзі: один–два рази на тиждень. — Особливо холодно вночі, коли після сну у наряд заступаєш, — розповідає Іван. — П’ять градусів тепла, вітер — промерзаєш до кісток. Днями мене та ще вісьмох хлопців до кримінальної відповідальності намагалися притягнути — 10—15-ма роками погрожували. Зі складу зникло три пістолети. Звинуватили, що це ми, охорона, винні. А в ту ніч якраз такі хлопці чергували, що не п’ють, толкові. Втім, нас навіть слухати не хотіли… На щастя, згодом з’ясувалося, що пістолети були в одного із військових. Коли завантажували боєприпаси, він поклав у кишеню нібито... Тут багато хто п’є горілку — аби не відчувати страху. Нещодавно з хлопцем із Луцька говорив. Казав, що покинув оковиту, бо нерви не вгамовувала — перейшов на валер’янку. Івану ще пощастило, як сам каже. Він на базі, де постійно є їжа. Відпочивати інколи доводиться мало, але бомблять їх менше і з рідними говорить часто. — Часом дуже страшно, але я віри не втрачаю. А що лишається? — додає Іван. — На більше розраховувати нічого.
