«В АРГЕНТИНІ Я МРІЯЛА ПОБАЧИТИ, ЯК ЦВІТЕ БАРВІНОК…»

Про жінку, яка дуже любить квіти й щоразу повертається із базару з якоюсь новою рослинкою, розповіла мені наша багатолітня читачка й дописувачка Галина Ушакова із Затурців, людина також не байдужа до квітів. І те, що Галина Шишко живе у сусідньому селі Холопичі, що в Локачинському районі, не заважає жінкам спілкуватися і навіть обмінюватися саджанцями

Валентина ШТИНЬКО


Знайти Галину Андріївну було неважко, бо мали чіткий орієнтир — Дім молитви євангельських християн баптистів. Тут вона живе, тут садить і плекає свої квіти, до цієї церкви належали її батьки, корінні холопичани, тож і вона свого часу прийняла водне хрещення.
Як і кожна господиня, жінка бідкалася, що все найкраще у її квітнику вже перецвіло, тож і показати особливо нічого, от хіба запізніла лілія в оточенні пізньоцвіту осіннього ще нагадує про недавнє літо. Але навіть відцвілі рослини багато чого можуть розповісти про смаки, уподобання й захоплення Галини Андріївни, яка щиро зізнається, що у свої 75 уже трішки не справляється із цим клопітним господарством. Адже вирощувати квіти буває складніше, ніж городину. А навіть побіжного погляду на обійстя вистачає, аби зрозуміти, що любить вона й традиційні рослини, й екзоти, які ще треба приручити до нашого клімату.
— Ось погляньте, — показує на кучеряву ліану з казковими цегловими ріжками цвіту. — Кампсис, або текому, я вперше побачила в Аргентині. Але там вони бувають ще й вишневого кольору. А бругмансії там виростають просто величезні! Ніколи не думала, що матиму ці квіти в Україні.
Згадка про Аргентину змусила мене докладніше поцікавитися біографією моєї співрозмовниці. Подумалося, що вона, мабуть, колишня вчителька — мова гарна, образна, не засмічена суржиком, без діалектизмів. Але я помилилася:
— Закінчила я в Холопичах сім класів, нас п’ятеро було у батьків, і пішла працювати на ферму. Молодь тоді набирали на будови, тож і я поїхала в Маріуполь, освоїла професію електрозварника, працювала на залізниці… Так минуло шість років. А коли вийшла заміж, то приїхала з чоловіком додому, на Волинь. Але роботи не було. І ми завербувалися в Івано-Франківську область на спорудження Бурштинської ДРЕС. Почали її будувати у 1962 році. Ми приїхали на будівництво п’ятого блоку, а при нас звели ще сім. Отримали там чотирикімнатну квартиру, виховували ж трьох дітей — двох синів і дочку. А тим часом старіли наші батьки. Не стало мами, тато зостався один, треба було за ним доглядати.
— Тата я догляділа, до 100 літ лиш місяць не дожив, а чоловік тим часом знайшов собі іншу, — сумно усміхається моя співрозмовниця. — Тож залишилася я в селі на господарці, завела корову, свиней. Так і жила до 1996 року. А в Аргентині були татові племінники, його рідний брат, у якого було семеро дітей, свого часу виїхав туди в пошуках кращої долі. От племінники й почали цікавитися своєю родиною в Україні, розшукали мене, бо тільки я й зосталася зі старшого покоління великої родини. Вислали грошей на дорогу і поїхала я в Аргентину. Прожила в Буенос-Айресі три роки й три місяці. Там дуже багато українців. Може й залишилася б, коли б хоч хтось із дітей до мене приїхав. А тут подзвонила дочка і сказала, що внук захворів, от я й повернулася… Не раз, було, в Аргентині мріяла піти у холопичівський ліс і побачити, як цвіте барвінок…
А знаєте, якої квітки там нема? Півонії… За три роки я її побачила тільки раз, і то в обійсті, де жили українці, мабуть, звідси її й привезли. А ще за цей час я побачила там хіба трьох — не п’яних, а так, напідпитку. Дуже не поважають аргентинці тих, хто дурманить себе алкоголем.
Ось так наша розмова перекидалася то на рослинний світ Аргентини, то на тамтешні звичаї й традиції, як-от сієсту, чаювання, провідування лежачих родичів. При цьому моя співрозмовниця пересипала свою розповідь іспанськими словами, тут же пояснюючи їх. Галина Андріївна добре обізнана з політичним устроєм цієї країни, наслідками кризи й інфляції. Адже довелося й там працювати, доглядала стареньку бабусю, родом, до речі, з Іваничівського району. Але навіть на чужій землі вирощувала квіти, це у неї незрадлива любов із дитинства.
А вже коли повернулася на батьківщину, то дала волю своїм уподобанням, які потребують і матеріальних затрат. Спочатку захопилася ірисами, а потім — ліліями, нині їх у неї понад сто. Виписувала з Харкова за каталогами «Сільського вісника», обмінювалася з іншими любителями.
— Як їду з базару із Затурців чи Локач без квітів, то люди вже дивуються, бо таке рідко буває, — усміхається Галина Андріївна і влаштовує мені іспит: «А знаєте, що то за кущик?».
— Знаю! Будлея! У мене вона лиш іншого кольору.
— Тоді скажіть, що ото я купила на розпродажу за п’ять гривень?
Під парканом весело тріпочуть на вітрі листочки катальпи, деревце ще зовсім юне. А в іншому кутку помічаю стовбурець гінкго, реліктової рослини, яку наділяють нині цілющими властивостями. Поряд — кущик біблійного гісопу, також лікарської рослини. А ось як виглядає тархун — тут я побачила вперше.
Ще квітують енотера високоросла, флокси й клематиси, зацвітає айстра новозеландська, яку в народі кличуть морозком, а сфотографувати свою героїню я вирішила біля велетенського квітуючого куща геленіуму, бо й сама вона випромінює сонячне світло любові, доброти й душевної щедрості.

Фото Валентини ШТИНЬКО.
На фото: Навіть хустинка Галини Андріївни схожа на цвіт геленіуму.