Ти дбайливо обкутав мою шию шарфом, підняв комір мого пальта і застебнув верхній ґудзик...
Ти дбайливо обкутав мою шию шарфом, підняв комір мого пальта і застебнув верхній ґудзик.
Пронизливий осінній вітер шумів у верхів’ях голих дерев, сердито зривав останні поруділі листки, дошкульно підганяв одиноких перехожих. А я під твоїми ласкавими руками нараз відчула себе безпечним зайченятком, яке ніжиться в теплих сонячних променях; маленькою дівчинкою, яку всі люблять і жаліють. У горлі щось зрадливо залоскотало і на моїх очах забриніли несподівані сльози. — Отакої! — сказав ти насмішкувато. — І кому потрібна ця солона росичка в таку холодну погоду? — Вийняв хустинку і обережно витер мої сльози. І вмить я стала знову дорослою жінкою, гордою і незалежною. Сполохане зайченятко чкурнуло кудись у кущі, аж зашурхотіло, а в найпотаємнішому куточку моєї душі невтішно і гірко ридала маленька скривджена дівчинка — вона ж бо знала, що дівчаткам, яких усі люблять і жаліють, висушують сльози устами… У свій ліричний щоденник дозволила зазирнути Марія Тарасич з Іваничів.
