Мені 30 років, я заміжня, маю чоловіка, двоє дітей. Живемо ми в невеличкому селі, недалеко від Турійська. Хазяйство велике, турбот вистачає. Та якщо нема в сім’ї любові, поваги, взаєморозуміння, то життя втрачає смисл...
Завжди з цікавістю читаю добірку “Любить! Не любить!” і мимоволі задумуюсь над своєю долею, над своїм майбутнім. Так важко жити одинокій — хочеться чоловічої ласки, уваги. Хоч я, здавалося б, і не самотня... Але про все по порядку. Мені 30 років, я заміжня, маю чоловіка, двоє дітей. Живемо ми в невеличкому селі, недалеко від Турійська. Хазяйство велике, турбот вистачає. Та якщо нема в сім’ї любові, поваги, взаєморозуміння, то життя втрачає смисл. Заміж я вийшла зовсім молодою. Кохала свого чоловіка, і він мене теж. Але те кохання скоро скінчилось. Мабуть, через те, що чоловік почав приходити з роботи п’яний. А там і сварки почались, бійки. Отож, живу, як той сполоханий заєць, якому треба встигнути сховатись, щоб не потрапити, як кажуть, під гарячу руку. Розлучатись не хочеться, бо ж дітям потрібний батько. І жити так — вже нема сил. Тому і сталось у моєму житті те, про що хочу розповісти. Років п’ять тому поїхала я в райцентр в якихось своїх справах. А назад в село не було чим добратись — автобус вже пішов. І ось біля мене зупинився автомобіль. За кермом був чоловік віком років п’ятдесят — симпатичний, чорнявий. Він запропонував підвезти. Мені здалось, що я його знала дуже давно і тому на пропозицію погодилась без роздумів. По дорозі ми розговорились, познайомились... А потім все було, як у дивному сні. Цей мужчина телефонував мені, призначав зустріч, і я не могла йому відмовити. Бо він подарував мені ніжність, ласку і розуміння. Подарував те, що не зміг дати рідний чоловік. Я почуваюсь щасливою жінкою, бо Люблю! Н. Турійський район.
