КОЛИШНЯ ХУТОРЯНКА БАБЦЯ ШУРА І В СЕЛІ НЕ ВМИКАЄ СВІТЛА

Олександра Андріївна Галаша лише 12 років тому перебралася в Тойкут, що у Ковельському районі, з лісового хутора, де прожила до поважних літ...

Любов ЧАПКО

— Я народилася восени 1933 року. Скільки мені літ — не порахую, бо неграмотна, — починає розповідь бабуся Шура.
Коли ще за Польщі поліщуків відселяли на хутори, їхня сім’я теж мусила виїхати за кілька кілометрів від села. Олександра Андріївна добре пам’ятає події Другої світової війни, страх, який охоплював, коли чула постріли, жалобу, що огорнула серце після смерті батька. Так мама, молодший братик Сергій та Олександра залишились без годувальника. Замолоду важко працювала у колгоспі: збирала льон, доїла корів. Коли Бог забрав найрідніших, господарювала сама. Обробляла багато землі, бо тримала свині, п’ятеро корів, кури. Косила, щоб заготовити корм для худоби.
— Це тепер навіть курки на подвір’ї не маю. Не хочу, щоб птиця шкоду людям робила, — каже бабця Шура.
Вона жодного разу не була у клубі, ні в кого не закохувалась, відтак і сімейних радощів не зазнала, вік звікувавши без пари та дітей. Бабця пригадує, що життя у лісі було по-своєму цікавим: біля колодязя гриби росли, не раз вовки собаку забирали. Мусила завжди зачинятися.
Тепер уже двері не замикає, бо нікого не боїться. І вдячна всім, хто переконав переїхати до села, адже відчуває постійну підтримку односельчан та соціальної служби. Її працівник Марія Сергіївна Бархаба вже понад 15 років працює з бабою Шуркою. Каже, що і на хутір до неї їздила, і тепер у селі відвідує.
— Ця людина дуже своєрідна і не для всіх зрозуміла. Тривалий час просили її залишити хутір, але бабуся трималася за звичку жити без світла та сусідів. Навіть тепер, коли вже мешкає у сільській хаті, раз на півріччя платить за електроенергію кілька копійок, хоча світла взагалі не вмикає – каже, що боїться пожежі наробити, — розповідає Марія Сергіївна. – За свої 80 років ніколи не була у лікарні, не приймала ліків. А якщо іноді й пропоную їй полегшити біль пігулкою, то каже, що вона, мабуть, зіпсована, бо гірка й несмачна.
Хату, в якій зараз живе Олександра Андріївна, соціальна служба допомогла знайти, а придбала її бабуся власним коштом. Щомісяця пішки ходила на пошту, як листоноші ще не носили пенсій, по свої кревні. А з радянським паспортом уже в незалежній Україні прожила більш як десять років.
Марія Сергіївна з посмішкою і водночас співчуттям пригадує, як бабуся розгорнула перед нею хустку, повну радянських карбованців, і розгублено мовила: «Ось де моя праця…». Не знала, що з ними робити.
А я дивлюсь на натруджені руки Олександри Андріївни і помічаю, що пальці старенької покручені хворобою.
— Тож на старість в усіх людей так, — журиться бабуся. — На ногах ще гірше, взуття дуже важко підібрати…
Добрі люди піклуються про Олександру Андріївну, не дають їй почуватися одинокою: і свіжий хліб завжди на столі, і молоко, і водиця. І дрова на зиму заготовлено. Дякувати Богу, старенька ще на ногах і при добрій пам’яті.