НЕ СВЯТІ ГОРЩИКИ ЛЛЮТЬ

У Верхах Камінь-Каширського району досі відливають алюмінієві чавунці, казанки та інший посуд

Сергій НАУМУК

Ливарники в цьому селі були з давніх-давен. Старожили пам’ятають, як за Польщі їхні діди-прадіди виготовляли посуд. Тоді цим займалися мало не в кожній хаті. За радянської влади промисел потрапив під заборону (совєти переслідували за торгівлю кустарними виробами), але повністю не зник. А в незалежній Україні верхівці з новими силами взялися за ливарництво. Торгувати алюмінієвими чавунцями та казанками вибиралися у Білорусію і навіть у чорнобильську зону. Один із тих, хто опанував секрети старовинного ремесла, — Олександр Бляшик.
Якщо ви думаєте, що головне у ливарництві — залити рідкий метал у форму, то помиляєтеся. Я теж так вважав, доки Олександр із дружиною Тетяною не відтворили весь процес.
— Аби зробити чавуна чи інший посуд, треба мати спеціальний пісок. Перший–ліпший для виливання не підійде. Біля нашого села є такий пісок. Він зеленуватого кольору, що з часом стає чорним. На дотик — як попіл, — каже Олександр. — А найважливіше у нашій справі — «заробити» форму. Вже залити — хоч і важко, але менш відповідально.
Для «зароблення» форми майбутнього виробу, скажімо, чавунцю беруть два дерев’яні ящики, скріплені защіпками. Зазначу одразу, що чавунець — найважчий для виробництва, бо складається з двох частин (тому на деяких іноді помітно шов). На дно одного ящика трамбують змочений водою пісок і кладуть верхню половинку чавунця. Між стінками ящика і чавунця набивають пісок, щільно утрамбовуючи його спеціальним кілочком. Після цього половинку чавунця акуратно виймають. На його місці утворюється відповідна форма.
У другий ящик знову кладуть півчавунця і піском набивають його середину. Після цього дві форми ніби накладають одна на одну. В піску утворюється тоненька щілинка зо три міліметри. Досить одного необережного руху, щоб у неї впала грудочка піску — і вся робота даремна — на місці грудочки у виробі буде дірка. Тетяна, яка орудує в майстерні нарівні з чоловіком (тільки гарячий метал не ллє), жартома каже, що пиякам з тремтячими руками тут робити нічого.
Але це тільки половина чавунця. Аналогічно роблять другу, потім складають докупи верх і низ, причому дно майбутнього виробу опиняється зверху. Майстер вставляє кілочок, який формує щілину, куди вливають метал.
— Все, форма готова, — розповідає Тетяна. — Після цього вже ні дверима не гримаємо, ні голосно не говоримо, бо вона може зрушитися і все зіпсується.
— У піч кладу тільки соснові дрова. Ніяких інших не використовую. Соснові найшвидше горять і дають потрібну температуру. Якщо накладу березових, то жару буде ціла піч, доведеться часто чистити. А з сосновими місяць не чищу, — пояснює Олександр.
У жерстяному черпакові він розплавляє алюміній, спеціальною лопаточкою очищає від бруду, обережно витягає з печі. Повітря навколо аж пашить. Гарячий метал має червонуватий колір. За раз у черпак вміщається близько трьох кілограмів алюмінію. Цього вистачить, щоб вилити два чавунчики і сковорідку. Але треба стежити, щоб сировини не забракло. Інакше вся робота марна. Олександр Бляшик має близько півтора десятка форм для різних виробів. Найбільший з них — 12-літровий чавунець. Виготовити ще більші ємкості технологічно складно. «Зароблена» форма на 15-літровий чавун разом із піском заважить більше ста кілограмів! Перевернути її одному нереально, а вдвох важко добитися повної синхронності.
Попри зменшення попиту на ручне лиття, у Верхах ще чимало майстрів, які знаються на ливарництві. Дивлячись на них, навіть хлопчаки призвичаюються до цієї роботи. Тож давнє ремесло продовжує жити.


На фото: Найголовніше у ливарному промислі – «заробити» форму.