НЕ РОЗГУБІТЬ У СОБІ ТЕ, ЩО ДОПОМОЖЕ ВБЕРЕГТИ ВІД КРИЗИ

Є речі, за які варто триматися, бо вони допомагають легше пережити різні життєві негоди. Приміром, гарне кашемірове пальто. Або торт, який купуєш, щоб відсвяткувати радісну подію або заїсти сумну. Справді, не станеш же його пекти, коли годі розібратися, що це в тебе в плиті: духовка чи просто чорна діра. Тому трохи тривожно чути, що дев’яності повертаються, що, ймовірно, доведеться економити, і що криза може відібрати ті крихти радості, які можна купити за гроші...

Ярослава ТИМОЩУК,
редактор відділу культури газети «Волинь-нова»

Про дев’яності я чула від батьків. Вони розповідали, що майже рік не давали зарплати. Ми з сестрою виросли з торішніх зимових чобіт, а їх — батьків, учителів — викликають у район і запитують: «Для чого вам узагалі гроші?». Або як на Різдво до хати один за одним ішли колядники. Мама дуже любить, коли їх багато. А тоді всі гроші вже закінчилися. Вимкнули світло і полягали спати. Мама сильно плакала. Але я про це тільки недавно дізналася. Не пам’ятаю смутку з тих часів — лише ошатні костюми на шкільний новорічний ранок, які мама перешивала, — радше не з практичності, а зі скрути – зі своїх красивих студентських сукенок, та ентузіазм, з яким я вишкрябувала з алюмінієвої каструлі нутелу, яку варила баба, і її світлу усмішку, коли вона за цим спостерігала. Пригадую, що було багато любові, турботи та чудернацьких рецептів — пляцки на кислому молоці замість хліба, домашній майонез і навіть снікерси. Найдивовижніші імпортні солодощі наші господині навчилися готувати в домашніх умовах.
Не можу згадати, щоби мама на щось нарікала. Довгий час я взагалі думала, що вона не вміє плакати. «Як же ви це витримали?» – питаю. «Допомагала мама і старша сестра», – каже мама і змовкає. «Навіщо воно тобі треба?» Їй і зараз хочеться вберегти нас.
Тож я собі думаю: якось воно буде. Хороших людей більше, ніж поганих. Моя країна просто хворіє тяжкою недугою — але ми це подолаємо. За останній рік ми сильно поріднилися. Вона ввійшла в наші серця несподівано, коли мало вірили й сподівалися — як і приходить справжня любов.
Тоді все, що бачиш навколо, складається в яскраву картинку: незнайомі люди дарують один одному якісь милі дрібнички, чоловік, що повернувся з війни, здригається уві сні від нічних примар, – і міцніше пригортає жінку, що спить поруч, мама їде визволяти сина з полону, не відаючи, що буде робити, але не може сидіти вдома, волонтери знають найнеймовірніші назви медичних препаратів, вміють дістати максимум речей за мінімум часу і сплять по 4 години на добу.
Головне — щоб війна закінчилася, патріархати помирилися, щоб ми частіше усміхалися один одному і не боялися сідати в маршрутках біля людей з іншим кольором шкіри. Цього не забере жодна криза. І якщо доведеться, я навчуся пекти торт.