ЖІНКА У ВІЗКУ МРІЄ ВІДКРИТИ ПРИТУЛОК ДЛЯ ІНВАЛІДІВ

Жанна Борщ (на фото) сподівається, що з Божою поміччю і допомогою небайдужих людей незабаром здійснить свій задум...

Євгенія СОМОВА

ПІДНЯТИСЯ З ЛІЖКА ДОПОМОГЛА ВОДА
Уродженка села Бистровиця Горохівського району Жанна Борщ у візку вже 20 років. Посадила туди хвороба — міопатія (м’язова дистрофія). Спершу трохи ще ходила. Але з кожним роком усе тяжче. Хвороба прогресувала. Бувало, йде — і раптом ноги підкошуються, наче хтось вдарив під коліна... Після 12 років напади слабкості почастішали. Відчуваючи їхнє наближення, дівчинка намагалася падати акуратно, аби не побитися. Попри тяжку хворобу, проблеми із пересуванням, Жанна закінчила Костопільську школу–інтернат, що на Рівненщині.
— Усі корпуси — навчальний, спальний, їдальня — розміщені окремо, — розповідає. — Мені було важко переходити з одного в інший. Попросилася у директора ночувати у школі. Кажу: «Василю Федоровичу, інакше я не закінчу десятий клас. Впаду, щось поламаю і не стану на ноги».
Те, чого так боялася, таки трапилося. Щоправда, дещо пізніше, у 26 років. Брат Анатолій, який, як кажуть, був її ногами, переносячи Жанну, спіткнувся й упав. Дівчина отримала перелом стегна. 17 років пролежала у ліжку, чекаючи смерті, бо луцький професор сказав, що з таким діагнозом живуть не більше 5—10 років. Але коли відведений їй час закінчився, сказала собі: «Раз я не вмерла, то буду жити й далі». Вирішила піднятися за будь–яку ціну. І, мобілізувавши усі сили, таки змусила нерухоме тіло підкоритися їй. Якось вранці несподівано сіла. Сама, без сторонньої допомоги!
— Сиджу і бачу — біжить до мене сестра, гукаючи: «Хто тебе посадив? Хто був у хаті?». А я не можу слова сказати, плачу, — згадує.
Після цієї маленької перемоги над хворобою Жанна почала повертатися до життя. Взялася працювати над своїм тілом, робити посильні вправи. А коли познайомилася з жінкою–інвалідом, котра стала на ноги завдяки водолікуванню, вирішила випробувати на собі. Ставила біля ліжка цинкову балію, опускала в неї ноги, обливала їх холодною водою… Ще більше повірила у цей метод зцілення, прочитавши книгу священика і лікаря Себастьяна Кнейпа.
— Тепер я щодня намагаюся випивати більш як два літра води, — ділиться досвідом співбесідниця. — Вона виводить з організму токсини, зміцнює його. У мене все боліло, не згиналася нога. Восени брат возив до стоматолога, то я криком кричала, коли колесо візка потрапляло в ямку. А на Водохреще почала пити воду. Тепер нічого не болить, зник запальний процес у суглобах.

«У МЕНЕ НЕ ПРАЦЮЮТЬ НОГИ, АЛЕ ПРАЦЮЮТЬ РУКИ І ГОЛОВА»
«Боже, яка жінка!» — сказала після зустрічі з Жанною колега з телеканалу «Інтер». І справді, не захоплюватися цією мужньою горохівчанкою неможливо. Прикута до інвалідного візка, вона веде активний спосіб життя, відкрита для людей. Не любить, коли її жаліють, бо впевнена, що Бог дав людині саме стільки випробувань, скільки може витримати. А будь–яке з них — це шанс стати сильнішим духом, тож не згинається під ударами долі, займається саморозвитком і самореалізацією. Кожен день її розпланований, розписаний по годинах.
— Якось зателефонував, а Жанна каже: «Вибач, я зайнята, не можу розмовляти», — пригадує Данило Саламатін, біженець зі Сходу, якому дала притулок у селі Скобелці Церква євангельських християн баптистів.
— Я не знаю, що таке нудьга, — каже Жанна. — Не маю на неї часу. У мене не працюють ноги, але працюють руки і голова… Я роблю те, що вмію, що можу.
Жінка переконана, що людина, навіть з особливими потребами, може знайти посильне заняття для себе. І показує приклад. Щоб не бути тягарем для сестер, які доглядали її, внести і свій вклад у сімейний бюджет, взяла в оренду землю (обробляли сестри і брат), а згодом, шість років сидячи у візку, торгувала з веранди власної хати продуктами. Вже в зрілому віці, закінчивши технікум, швейне училище, вирішила здобути вищу освіту — вступила до Академії рекреаційних технологій, що в Луцьку. Навчається за індивідуальним планом, їздить на консультації, екзамени. Окрім того, займається з дітьми англійською мовою та математикою. Знання з цих предметів має хороші, у школі була відмінницею. До того ж Жанна не просто допомагає впоратися із завданнями, а намагається зацікавити своїх учнів предметом. Як каже, вчить вчитися. А оскільки дає міцні знання, то вихованців щороку більшає. Торік було чотири, нині вдвічі більше. Діти самі шукають її, приходять і просять: «Можна, я буду ходити до вас?».

ДІМ ДЛЯ «ОСОБЛИВИХ» ЛЮДЕЙ
Уже п’ять років Жанна живе у притулку при Церкві ЄХБ у селі Скобелка, що неподалік Горохова. Пішла з батьківського дому, бо у сільській хаті не було умов для візочниці. Туалет — на вулиці, помитися — проблема. А тут, каже, як на курорті. За нею доглядають. У її розпорядженні кімната, яку добудували, щоб їй було зручно діставатися до кухні, їдальні. Може виїжджати на вулицю без допомоги.
Жанна розповідає, що, опинившись у візку, їй довелося заново вчитися елементарних для здорових людей речей — одягатися, доглядати за собою, готувати їжу… І вона з цим справилася. А тепер хоче допомогти це робити іншим. А ще — мріє створити притулок для особливих людей. Адже багато з них живуть у місті, на поверхах, «гуляють» найчастіше на балконі, бо на вулицю вибратися непросто. Житлові будинки у нас, на жаль, поки що не пристосовані до потреб інвалідів. Вони могли б приїжджати в її рідне село Бистровицю, що поблизу Горохова, пожити кілька тижнів там, подихати свіжим повітрям, поспілкуватися. Відпочили б на природі, а їхні рідні — від них, бо ж не секрет, що ті, хто доглядає неходячих людей, стомлюються не лише морально, а й фізично.
Аби втілити свій намір, Жанна знайшла у Бистровиці приміщення — його подарував благодійний фонд «Україна — без сиріт», який заснував наш земляк, а зараз громадянин Білорусі Віталій Сус. Будинок просторий і міцний, але потребує ремонту. Необхідно замінити дах, вікна, обладнати ванну, туалет. Можна було б зробити і лазню в літній кухні. Але все впирається у кошти. Жанна Анатоліївна звернулася до місцевої влади. Склали кошторис, сума у ньому була чимала — 100 тисяч гривень. Лише на пандус треба було 10 тисяч. Влада вирішила, що для бюджету району це надто обтяжливо. Тож довелося жінці ремонтувати хату самотужки. Почала з внутрішніх робіт — побілила, змурувала грубку. До роботи залучала сестер, шукала майстрів. Будматеріали, фарба зараз дорогі. Довелося брати кредит. Але відремонтувати будинок самій жінці в інвалідному візку не під силу. Тож сподівається, що відгукнуться небайдужі люди і допоможуть: хто коштами, хто будівельними матеріалами або власними руками. Жанна готова прийняти будь–яку допомогу.
Фото Лесі ВЛАШИНЕЦЬ.