У далекому поліському селі Гораймівка, що у Маневицькому районі, куди завели журналістські дороги, проходила мимо млина... Вловила знайомий з дитинства, неповторний м’який запах свіжозмеленого борошна і не втрималася, щоб не зайти...
Божі млини... Мелють стиха, поволі. Годі ходу їх, мірошнице, вчуть! Може, помоляться внуки на волі? З борошна рук твоїх — паску спечуть! Микола Скрипник, український поет з діаспори.
У далекому поліському селі Гораймівка, що у Маневицькому районі, куди завели журналістські дороги, проходила мимо млина... Вловила знайомий з дитинства, неповторний м’який запах свіжозмеленого борошна і не втрималася, щоб не зайти. Просто так. Без усяких справ. А насправді — піддалася ілюзії повернення у дитинство. ... От тільки рогозяного кошичка, пририхтованого бабунею Ніною, бракувало. У ньому — обід для діда Антона: зварені накруто яйця, супчик із домашніми “клюсками” й обов’язково — гарячий кавовий напій, звісно ж, не із натуральної кави, а з ячменю. Усе це вкутано у рушник і вручено мені із наказом не роздивлятися, де сороки з воронами літають, а йти хутенько, щоб обід не прохолонув. Мій дід — мелник (саме так вимовлялося тоді це слово) і коли у млині було “завізно”, а таке траплялося частенько, він залишався на другу зміну. А що через важку операцію на шлунку мусив харчуватися регулярно й дотримуватися сякої-такої дієти, то мої походи до млина з рогозяним кошичком траплялися досить часто і були для мене справжнісіньким празником. Страх як цікаво було спостерігати за таїнством млива і за людьми, які у ті хвилини були якісь особливі, щасливо-заклопотані, сповнені самоповаги й статечності. Тоді я ще не розуміла — чому? Лиш з роками прийшло усвідомлення, що акт під назвою “везти до млина” був фактично останнім у щорічній хліборобській драмі, в якій селянин — і актор, і споглядач в одній особі. Посіявши, він з надією дивиться в небо, прислухається до громів, радий грудьми спинити вітровії, ладен диханням зігріти землю, коли завітають непрохані холоди... Бо то ж — хліб, нагорода за многотрудні будні, подих свята і надія на день завтрашній. І всі емоції, переживання, настрої фокусувалися тут, у млині. І так було одвіку, хоч, звісно, у різні часи млин мав різний вигляд. Тисячі років тому записав іудейський пророк у п’ятій книзі Мойсея таку глибоку змістом осторогу: “Ніхто не сміє забирати в заставу горішні та нижні жорна, бо така людина бере в заставу душу”. Ще з біблійних часів було зрозуміло, що людина, позбавлена матеріальної творчості, засобів виробництва, губить і незалежність своєї душі, стає кріпаком. Тож не випадково й більшовики, прийшовши до влади, почали ліквідовувати млини й вітряки в українських селах, змушуючи хліборобів везти зерно у повністю підконтрольні владі міські млини, доки й не виморили голодом пів-України. Справедливо поети співали хвалу рукам, які “крутили жорна у переддень космічної доби” і здебільшого то були жіночі руки. Цілком доречно припустити, що взагалі млин був винаходом жінки або принаймні наслідком її молитви. Існує легенда, що грецькі жінки вважали млин подарунком богів і, вдячні їм за це, вшанували Зевса почесним титулом Мельника. Саме на млині людина чи не вперше навчилася користатися з трьох елементарних сил природи: вітру, води і каміння, перетворюючи їх у механічну енергію. Млин можна вважати прадідом турбіни і літака. Тож чи варто дивуватися, що люди, обвінчані долею з млином, з його одвічним рухом і скарбом, з його химерами й таємницями, почувалися господарями, людьми шанованими й глибоко вкоріненими у суспільний грунт. Європейська історія зберегла ось таку бувальщину. Коли Фрідріх Великий, основоположник пруссько-німецької великодержавності, надумав побудувати славнозвісний палац Сан-Сусі біля Потсдама, з’ясувалося, що на потрібному для цього терені стояв млин, приватна власність одного із підданих короля. “Старий фріц”, попри свою величезну популярність, жодними обіцянками не зміг схилити мельника до продажу дідівської спадщини. Коли ж, виведений із рівноваги впертим спротивом мельника, Фрідріх пригрозив йому силою-примусом, то почув у відповідь: “Нехай його Величність Король Прусський не забуває, що у Берліні є ще суддя!”. Неймовірно, але у тій же поліській Гораймівці нам показали приватний млин, який невтомно перетирав одвічне мливо в обійсті Дмитра Гамули. Нині приватним млином у нас уже нікого не здивуєш, але цей — особливий. Бо зроблений він руками господаря, як мовиться, від першого й до останнього гвинтика із... дерева. Окрім, звісно, електромоторчика. Саму ж конструкцію Дмитро Прохорович запозичив у сільському млині, а там дотепер справно крутиться ще польська машинерія. У наступному році сільському умільцеві виповниться 80 літ. У селі кажуть, що нема такої роботи, якої б не вміли робити його руки: чи комбайном управляти, чи мурувати, чи годинника відремонтувати... Дарма, що за плечима лиш два класи польської школи. Навіть дружина, Антоніна Прокопівна, каже про нього не без гордості: “Він у нас спеціальний дядько на все!”. Коли ми несподівано завітали в господу, Дмитро Прохорович, хоч і не вельми добре почувався, майстрував корито для свиней, а в домашньому млині мололося на осипку. З посмішкою пригадав, як чотирнадцятилітнім вперше в житті побачив ровера, якого привіз у село гайовий. І так йому захотілося того дива, що за кілька днів самотужки зробив... із дерева. І колеса були дерев’яні, от тільки ланцюга не мав, тому їхати на тому ровері можна було лишень з гори. Тож дерев’яний млин — не така вже й дивиниця. Закортіло, то й зробив. Млин... Сьогодні це здебільшого сучасне підприємство із новітньою технікою та технологіями. Мені ж хочеться возвеличити й навічно закарбувати у пам’яті старі прадідівські млини, які ще подекуди залишилися у наших селах та містечках. У яких щемко пахло теплим борошном і свіжозбитою ріпаковою олією, бо, як правило, поряд із млином була й олійниця. Сюди сходилися, з’їжджалися з усіх усюд хоч і в будень, але як на свято. Бо, окрім усього, млин завжди був своєрідним “пресовим бюро”, усною газетою, центром інформації. Тут хлібороби ділилися своїм знанням і досвідом, технічними й агрономічними новинами, мали нагоду порівняти, у кого краще зерно вродило, а відтак — домовитися про обмін насінням. Тут зустрічали кумів і знайомих, “перемивали кісточки” сусідам, дожидаючи своєї черги на мливо, співали пісень і розповідали всілякі історії й придибенції, в тому числі й про “нечисту силу”. Скільки їх знав мій дід Антон, переповідаючи сусідам при доброму настрої чи при чарці у свято! Скільки вже літ минуло, як відлетів він у вічність разом із хмаркою білого борошна, яка щоразу здіймалася над його комбінезоном, коли дід перевдягався після роботи, а пам’ятається, щемить у душі світлим спогадом. Особливо ж — перед Великоднем, коли чи не в кожному українському домі просівається борошно, а разом із ним і промовляються слова молитви: “Поможи, Боже, щоб паска вдалася...”. Згадаймо ж у цю мить і про тих, хто споконвіку стояв при одвічних жорнах життя. Валентина ШТИНЬКО. Фото Миколи ЗІНЧУКА. На фото: Дмитро Прохорович Гамула, який змайстрував дерев’яний млин, з дружиною Антоніною Прокопівною.
