Інформація, яку із задоволенням розтиражували ЗМІ російського агресора, шокувала: жіноче населення сіл Шацького району – Піща, Мельники, Затишшя – зірвало мобілізацію...
Інформація, яку із задоволенням розтиражували ЗМІ російського агресора, шокувала кожного, кому болить Україна: жіноче населення сіл Шацького району – Піща, Мельники, Затишшя – зірвало мобілізацію. У Кремлі й не підозрювали, що в глибокому Волинському Поліссі є такі симпатики їхньої політики. Виявилось, є!..
Андрій БОНДАРЧУК, письменник, журналіст, народний депутат України І скликання, Почесний громадянин Волині та Луцька
По гарячих слідах «Волинь-нова» вирішила дослідити цей політичний нонсенс. Тож було дико і сумно, коли після публікації на адресу автора Сергія Наумука і газети пішли осудливі дзвінки: мовляв, самі йдіть воювати… У мене нема сумніву – коли треба, вони підуть. А от ті, хто так говорить, хто ховається від призову, це хоч і люди з України, але не українці. «Моголи». Так назвав їх ще Тарас Шевченко. Для таких, виявляється, однаково, якою мовою розмовляти, в якій державі жити, їх «хоч горшком називай, лише в піч не саджай». Аби випередити можливі звинувачення автора в моралізаторстві, в тому, що, мовляв, легко писати, а нам болить, то скажу, що мені болить вже давно, відколи розгорілось на Сході полум’я війни. Я – один із тисяч тих, чиї діти і внуки, не чекаючи офіційних повісток, добровільно (хоч мали законні підстави лишитися вдома), екіпіровані за свій кошт, стали в ряди захисників України і знаходяться на передовій. Добровольці й волонтери, які якраз і зупинили хижака. …Хіба можна було уявити такий жіночий демарш у роки Другої світової війни? Категорично ні. І то не стільки через страх перед блискавичною карою учасників акції, як через самосвідомість матерів, дружин, батьків призовників: рідну землю треба захищати від жорстокого ворога. Інакше він прийде сюди, захопить твій дім, забере в рабство дітей. Захищати навіть ціною власного життя. Бо ніхто, крім тебе, цього не зробить. І хоч зараз фронт далеко від твоєї хати, сім’ї, але нині твій дім, твоя родина – вся Україна. Потужними зарядами, які живили бойовий дух солдатів понад сімдесят років тому, були спогади про матір, батька, діток, дружину, кохану дівчину, листи від них. Весь світ співав незабутню «Катюшу», яка обіцяла солдату берегти любов, аби лиш він захистив рідну землю, пісні про «Синю скромну хустинку», про дівчину, яка на позицію бійця проводжала, дружину, яка всю війну чекала, і десятки інших. А скільки щемливих пісень про козака, якого чекає мати, а він в сирій землі, про матір кількох синів, яких втратила… Чорне горе. А кого звинувачувати? Лише ворога. Ця позиція і допомогла здолати його. Достойні низького поклону мовчазні подвиги матерів, дружин у роки Другої світової війни, а особливо після неї. Вони з невимовним болем і стражданням проводжали своїх найрідніших на смертельну битву з ворогом, а після війни на своїх плечах винесли неймовірні труднощі відбудови, виховання дітей, терпіли беззаконня режиму. У нашому селі жила вдова, яка втратила у тій війні чоловіка і трьох синів. На кого їй нарікати? Вони загинули за Україну, але цим скористався новий окупант – червоний, з нащадками якого ми нині ведемо боротьбу. У селі Грабове Старовижівського району є скромна могилка простої жінки, повстанської матері Федори Онищук. Четверо її дітей і чоловік склали голови в боротьбі з червоним окупантом. Федора Євсеївна благословила їх на подвиг, хоч, мабуть, знала, що в тій боротьбі втратить найдорожчих людей. Хіба вона була їм ворогом? Це портрети наших волинських матерів, їхніх синів. Що ж бачимо нині? Лише 51 процент волинських хлопців, які отримали повістки, з’явились на медкомісію. Решта – «виїхали» за межі області чи країни, не відчиняють дверей, дехто відмовляється брати повістки. Як це назвати? Зрада, дезертирство. Міноборони офіційно заявило, що на 1300 призовників відкриті кримінальні провадження за ухиляння від мобілізації. Ох як швидко вони «одягли спідниці», «обабилися», хоч за фізіологією – «сильна стать». Історія України має багато прикладів героїзму жінок–козачок – мужньої частини прекрасної статі, яка морально, патріотично стояла набагато вище тих, хто забув поклик «славних прадідів великих» – захист своєї землі. У 1654 році Олена Зависна висадила в повітря замок у Буші, разом із ворогами, які оточили його, загинула й вона. Волинянка Ганна Красенська з-під Луцька, ігноруючи накази короля, організувала відсіч нападникам-шляхтичам. Миложна Осташкова з дочкою Софією 1684 року сформувала на Житомирщині загін, який мужньо воював із загарбниками. Сестра козацького полковника Івана Донця хоробро билась серед кіннотників і загинула на Волині. Дружина сотника Варвара Мотора дуже влучно стріляла. Шість козаків безперервно заряджали їй мушкети. А після битви під замком Прухник було знайдено кілька жінок у чоловічому одязі. Вони навіть голови поголили, аби їх вважали за мужчин. Чуєте, чоловіки «у спідницях»? Оповиті славою подвиги жінок, дівчат у двобої УПА— НКВС. Вони вважали за краще прийняти смерть, аніж здатися. Нині знову настав час тяжких випробувань. У тому числі і для тих, чиє Боже призначення – продовження життя на землі. Тому й бачимо їх поруч із хлопцями, чоловіками. Вони волонтери і бійці, які стали на захист нас, хто на неокупованій землі тримає Україну, і (о, парадокс!) на захист тих, хто ховається від виконання свого обов’язку, хто своєю позицією сприяє агресорові. Недавно ЗМІ розповіли про жінку з Житомирщини. Її чоловік-доброволець загинув у бою. І тоді вона зайняла його місце. А чого вартий подвиг тендітної Надії Савченко, яку не можуть зламати московські громили і психологи! Вона уособлює незламний дух української нації. Доземний уклін таким жінкам. Це воїни, мужні захисники України, її опора. Боягузи чоловічої статі, вам не пече душу сором? Закінчення — у наступному номері.
