Коли милостивий Бог заходився творити батька, то спершу виготовив манекен — доволі високий і кремезний. Але один із янголів, що саме знаходився поблизу, мовив…
Коли милостивий Бог заходився творити батька, то спершу виготовив манекен — доволі високий і кремезний. Але один із янголів, що саме знаходився поблизу, мовив: Татуню, а що то за батько? Якщо дітей створив такими крихітними, як дірочки в сирі, то навіщо витворюєш такого дебелого батька? Та ж не зможе він грати у шашки, поки не стане навколішки. Не приголубить дитя на сон грядущий, не згорнувшись клубком, і навіть не поцілує, як не складеться навпіл…
Бруно ФЕРРЕРО, оповідання з книги «Звуки арфи» (видавництво «Свічадо»)
-Твоя правда, — відповів Бог, усміхнувшись, — та якщо я зроблю його меншим, то діти не матимуть на кого дивитися, задерши голову. І коли згодом ліпив батькові руки, то зробив їх досить великими та дужими. А янгол нахилився, приглядаючись до творіння, і несхвально промовив: — Татуню, як такими ручищами можна зав’язати дитині бант, застебнути чи розстебнути ґудзика, заплести кіску чи витягти з пальчика скалку? — І це правда, — з усмішкою відповів Бог, — зате ж долоні достатньо широкі, аби вмістити все, що можна знайти у дитячій кишені, а водночас достатньо малі, аби погладити маля по голівці. Бог саме взявся ліпити ноги, нечувано довгі та грубі, коли ж янгол не витримав знову: — Так не годиться! Чи ти й справді гадаєш, ніби на такі колоди можна вранці схопитися з ліжка, щоб заспокоїти дитину, яка плаче? Чи протиснутись через зграйку дітлахів, не роздушивши принаймні двох із них? — Не бійся, — усміхнувшись, відказав Бог, — ноги вийдуть на славу. От побачиш: вони не дадуть упасти, коли батько з дитиною бавитимуться в коня і вершника. Крім того, ними виганятимуть мишей із великої хати, а ще хвалитимуться черевиками, завеликими для будь-чиєї ноги. Бог працював цілу ніч, аби звірити людині-батькові лиш незначну кількість слів, зате обдарувати його сильним й таким, що викликає довіру, голосом, а також дати йому очі, спроможні бачити все і при тім не втрачати спокійно-поблажливого виразу. Насамкінець, по тривалому роздумі, останнім дотиком Бог створив сльози. Після чого звернувся до свого янгола із запитанням: — Ну як, тепер ти переконався, що батько може любити так само віддано, як і мати? (Ерма Бомбек). Студентів університету попросили наприкінці тижня виконати «домашнє завдання» — неквапливо і сердечно обняти власного батька. «Я не можу зробити цього, — запротестував один студент, — мій батько чого доброго помре від переляку». «А до того ж, — озвався другий, — мій батько і так знає, що я люблю його». «Отже, завдання не таке вже й важке, — мовив професор. — Чом би тобі не виконати його?». А в понеділок усі жваво і з подивом обговорювали несподівані результати досліду. «Мій батько розплакався!» — повідомив один. «Неймовірно! — вигукнув другий. — А мій батько сказав мені: «Дякую!».
