— Приїжджайте поглянути! У мене розцвів аморфофалус, уявляєте, сім років чекала! — голос у телефонній слухавці бринів непідробною радістю...
— Приїжджайте поглянути! У мене розцвів аморфофалус, уявляєте, сім років чекала! — голос у телефонній слухавці бринів непідробною радістю. Впізнала нашу активну читачку й дописувачку Оксану Погребну. Мешкає вона на вулиці Полонківській, що на околиці Луцька, де мені вже доводилося гостювати
Валентина ШТИНЬКО
А познайомилися ми рівно десять літ тому. Тоді Оксана Євгенівна прийшла до редакції й поклала переді мною загальний зошит, густо помережаний доволі розбірливим почерком. То були спогади, написані її мамою, 85–літньою Катериною Іванівною Стельмащук. «Здається мені, що то не тільки родинна історія. Усе, що доводилося пережити моїй мамі — то наш спільний біль», — мовила. І мала рацію. Історія дівчини Катерини із волинського села Озденіж вразила тоді й мене як автора, і багатьох наших читачів. Нарис «Станична Катерина» публікувався з продовженням у трьох березневих номерах «Волині–нової» за 2005 рік, а потім ще й у документальному збірнику «Доброго дня вам, люди!», який вийшов до 70–річного ювілею газети. Шлях на Воркуту в товарних вагонах, біль, знущання, приниження, голод і холод довелося пережити Катерині Стельмащук та її подругам тільки за те, що просто любили Україну, рідну мову, хотіли бути господарями на прабатьківській землі. Пишаюся, що мені пощастило тоді зустрітися з цією незламною жінкою, яка, вже будучи прикутою до ліжка, зберегла добру пам’ять і до останнього подиху в довгі безсонні ночі молилася за Україну. Захотілося освіжити в пам’яті деталі цього страдницького життя. А перечитавши «Станичну Катерину», була подивована, як по–особливому актуально звучать деякі епізоди у контексті сьогодення, коли бій за Україну триває. І не лише на лінії вогню, а й у тилу, де народилося таке явище, як волонтерство. Втім, точніше сказати — відродилося. Бо ось що пригадувала моя героїня десять літ тому про події року 1944–го: «Я вже казала, що село наше витягнуте вздовж дороги, оточене лісом. То через нього часто йшли загони УПА. Якось 300 душ переходили з Чорного лісу в Карпати. У нас квартирували четверо діб. Значить, командир шукає станичну, а я зобов’язана була бійців розквартирувати по хатах. Господині варили обіди й вечері, дівчата мусили попрати білизну, підлатати, гудзики попришивати. Все було чітко організовано. Їхали із записочкою від командира до млина, там давали муку, я розвозила біднішим господиням, щоб мали з чого хліба спекти. А заможніші своє давали, аби нагодувати. То було непросто, бо ж ішли з кіньми, з підводами, коней теж треба фуражем забезпечити…». Як бачимо, нинішнім волонтерам є з кого брати приклад. На їхнє зусилля допомагати армії відстоювати Україну станична Катерина дивиться із небес. А її народжена в далекій Воркуті донька Оксана, уже пенсіонерка, наперекір нелегкій долі плекає в душі любов до квітів. Їх і довкола хати, і на підвіконнях — сила–силенна. Якось Оксана Євгенівна зізналася, що любить робити рейди по квіткових магазинах і купувати вже переоцінені рослини, які втратили свій привабливий вигляд і здебільшого приречені на вмирання. Коли вдається виходити таку рослину, дочекатися її цвіту — почувається щасливою. Екзотичного аморфофалуса вперше побачила на вітрині у квітковій крамничці в Польщі багато років тому, але вона була замкнена. Згодом з’ясувалося, що він росте у сестри, яка мешкає у Львові. Довелося «записатися» в чергу на цибулинку. Із неї виростає одне стебло із «парасолькою» з чотирьох різьблених листків (фото вгорі). Восени стебло відмирає і для рослини настає період спокою. Горщик із цибулиною треба перетримати у прохолодному приміщенні (але не нижче +10 градусів), поливати рідко. Весною пересадити і знову чекати стебла. Із кожним роком цибулинка підростає і дає «діток». У народі цю рослину називають просто — «коньяк». Слухаючи Оксану Євгенівну, я пригадала, що колись вона і мені подарувала невеличку цибулинку. Один сезон коньяк красувався і на моєму підвіконні, а ранньою весною опинився… на смітнику. Бо чоловік вирішив, що в куточку лоджії стоїть просто порожній горщик із засохлим грунтом і викинув його. Либонь, потрібно було терпіння і наполегливості таких, як в Оксани Євгенівни, щоб дочекатися квітування коньяку. Бо я, зізнаюся, навіть не підозрювала, що він ще й цвіте. Тож помилувавшись на запрошення господині цим красивим, але смердючим дивом, почала шукати довідкову літературу, з якої довідалася, що аморфофалус–коньяк належить до сімейства Ароїдних. Природний ареал поширення — Китай, В’єтнам, Таїланд, Філіппіни. Росте на узліссях і в лісових нетрях на висоті від 200 до 3000 метрів над рівнем моря. Цвіте у квітні, розповсюджуючи довкола сильний запах гниючого м’яса. (Цікаво, що в Оксани Євгенівни коньяк зацвів у лютому). Запах цей приваблює запилювачів. Сам процес запилювання — це справжнісіньке диво природи. Не полінуйтеся знайти в інтернеті докладний опис цього дійства. В якої ще квітки покривало початка нагрівається при цьому до 40 градусів С?! Попри огидний запах під час цвітіння, рослина широко використовується як декоративна, а в Кореї, Китаї, Японії ще й як їстівна. Із її цибулини отримують так зване коньякове борошно (конжак), яке використовують як харчову добавку (загущувач Е-425), а також коньякову камедь для тієї ж мети. Ці речовини застосовують як желеутворюючі нарівні з пектином, агар–агаром, желатином. У східній медицині широко використовуються всі частини рослини: суцвіття мають жарознижуючі властивості, помічні при болях у суглобах, запаленні очей. Цибулина в сирому вигляді отруйна, але у невеликих дозах її рекомендують як противиразковий засіб, а в китайській медицині це один із найвідоміших протиракових засобів.
На фото: Ось така екзотична дивовижа виросла у нашої читачки Оксани Євгенівни Погребної. Фото Олександра ФІЛЮКА.
