Він врятував життя Михайлові Зімичу з Великого Куреня Любешівського району. Але той у боргу не залишився. Восени українські війська відбили Вуглегірськ. Колона 25-ї бригади зайшла у місто...
Павла Горохоля з села Озеро Ківерцівського району мобілізували торік. Колишній десантник, який лише кілька років тому відслужив строкову службу, потрапив у 25 бригаду в Дніпропетровську. В армії був заступником командира взводу та командиром БТР-80, а в 25-й такої техніки немає, тож перекваліфікувався на снайпера. Довелося освоїти всі тонкощі нової спеціальності
Сергій НАУМУК
—Снайпер отримує наказ, а далі він сам собі командир. Виходить на вилежку і перебуває там доти, доки не змінять бойове завдання. Бувало, чотири–п’ять днів доводилося лежати на одному місці, — каже Павло. — Бійців 25–ї бригади сепаратисти відмовлялися брати в полон, бо їм сильно допекли. Волинський боєць наближався до ворога максимально близько — на 700 метрів, звідки можна прицільно стріляти. Він зауважує, що російські снайпери воюють здебільшого такою самою зброєю (йдеться про гвинтівку Драгунова), як й українці, але мають кращі приціли та прилади нічного бачення. Відтак можуть стріляти далі. Від ворожих тепловізорів захищалися маскхалатом «Лісовик». Відкриті кисті рук обмотували фольгою, аби ворог не помітив. — Росіяни воюють не краще, ніж ми, але мають набагато ліпшу техніку, зброю, екіпіровку. На початок АТО українська армія була нечисленною. Однак дуже швидко навчилася воювати. Ні сепаратисти, ні Росія не очікували цього. Такі ми люди — українці. Здається, навіщо мені той Донбас? Але це моя земля, це Україна, — каже Павло Горохоль. Якось він був на бойовому завданні. — Бачу, з того боку біжить якийсь хлопець — без зброї, у тільняшці і якихось штанях. Я його ще раніше помітив, але не хотів себе видавати. Бо напроти розташувалися російські снайпери, які слідкували за мною. Але вискочив із укриття і збив його. Запитав, як звати. Сказав — Міша. Звідки? З Любешова. Тоді я вперше за три місяці почув українську мову, — розчулений Павло розповів цю історію в дитсадку №16 міста Луцька, куди його запросили на концерт. Він врятував життя Михайлові Зімичу з Великого Куреня Любешівського району. Але той у боргу не залишився. Восени українські війська відбили Вуглегірськ. Колона 25-ї бригади зайшла у місто. — Думали, що приїдемо, займемо позиції і будемо працювати. Але вийшло, що потрапили в бій нарівні з простими стрільцями. Вирахувати снайпера у масі дуже легко, бо гвинтівку не заховаєш. Терористи почали бити по нас із 120–міліметрової самохідки «Нона». Влупили раз — колона зупинилася. Вдруге влучили туди, де були мої хлопці. Відкриваю очі: людей немає, тільки шматки м’яса. Не можна нікого впізнати. Відчуваю різкий біль у ногах. Намагаюся підвестися і не можу. Перша думка: залишився без ніг. Мацаю руками і відчуваю, що вони є, але затерпли. Оглушений, майже не бачу. Чую, як по рації передають: «Зараз сєпари вийдуть на вас. Чекайте!» А немає кому чекати… Думаю, зараз прийдуть і доб’ють. Там офіцери були і могли мене забрати. Але, певно, гордість не дозволила. Перескакували через мене. Потім на запитання, чого залишили пораненого, сказали, що просто злякалися. І тут, як порятунок від Бога, появився Міша Зімич. Закинув мене на плече і потягнув до медичної служби, — розповідь Павла тримає в напрузі. Йому надали допомогу, відвезли в Артемівськ. Потім підключилися волонтери, і Павла «швидкою» відправили у Харків, де була перевалочна база для поранених. Згодом наш боєць опинився в Черкасах. Звідси волинські волонтери доставили його в луцький шпиталь. — Усе, що мав, то тільки завдяки волонтерам. Якби не вони, воював би з граблями і в тому, що мама дала з собою. Каски, бронежилети, форма, екіпірування, маскхалати, вода, їжа — все від волонтерів, — каже Павло. Коли повернувся додому, на нього чекала радість — дружина народила донечку. Михайло Зімич офіційно не став кумом, бо на той час ще не повернувся додому. Проте Павло інакше, як названим кумом, його не іменує. Про війну ж каже: «Є що згадати, але страшно дітям розказати».
На фото: Павло Горохоль під час строкової служби. Фото із сторінки Павла Горохоля у соцмережі.
