– Якби в Бога був мобільний, люди б тільки те й робили, що писали б Йому есемески, – говорить мій друг. Він вважає, що турбувати небеса без особливої потреби своїми проханнями – це створювати зайвий шум. Поки ти нарікаєш на долю, десь когось можуть поранити. Тому просто роби свої справи, а Бог тим часом хай відповідає на найважливіші дзвінки..
Ярослава ТИМОЩУК, редактор відділу культури газети «Волинь-нова»
– Якби в Бога був мобільний, люди б тільки те й робили, що писали б Йому есемески, – говорить мій друг. Він вважає, що турбувати небеса без особливої потреби своїми проханнями – це створювати зайвий шум. Поки ти нарікаєш на долю, десь когось можуть поранити. Тому просто роби свої справи, а Бог тим часом хай відповідає на найважливіші дзвінки
Мій друг – самостійна і реалізована людина, не маю підстав йому не вірити. Малою я розмірковувала, як же «там» усе влаштовано. Здавалося: варто чогось сильно забажати, докласти для цього зусилля і звернутися подумки в небесну інстанцію – ти зробила все, що від тебе залежить, далі хай там працюють. Тож не розуміла, чому Бог ігнорує мої молитви. У школі дуже хотілося танцювати в дівочому колективі на концертах, але рухи мої були незграбними. Я повторювала їх за артистками в телевізорі і вправлялася вдома перед дзеркалом, коли ніхто не бачив. Задля певності підкріплювала свої дії ще й молитвами, та все одно не допомагало. «Чому, Боже?» – думала собі, спостерігаючи за граційними однокласницями, які жваво рухалися на сцені. Тепер ті танці виглядають не такими вже й вигадливими, але тоді не взяти участі в шкільному виступі означало зазнати фіаско. Ще я не любила фізкультури і просила Бога щось із цим вдіяти. Коли старшокласники підпалили канат, на який я ніяк не могла видертися, здавалося: тепер Він точно почув. Але згодом учитель приніс новий, і я замислилася: або Бог мене знову перехитрив, або я неправильно уявляю його роботу. За якийсь час учителька похвалила мене за гарний твір з української мови. Можливо, я просто докладала зусиль не в тому напрямку, подумалося. Десь тоді у мене визріла мрія про майбутню професію, яку я зрештою й обрала. І ось сиджу за столиком – із піцою, золотистою й гарячою, як сонце влітку, і через двометрові вікна спостерігаю за метушливими людьми. Іноді розгортаються сюжети, яких і в книжці не вичитаєш, і в кіно не побачиш. Друг тим часом розповідає, як він уявляє робочий день Бога – з проханнями, які линуть з усіх куточків Всесвіту і серед яких треба розчути невідкладні. Потім ділиться враженнями про свої трудові будні. Він теж журналіст, і ще рік тому я думала, як було б добре з ним познайомитися і піти разом на пиво. Довго готувалася до цієї розмови, заздалегідь вигадувала репліки й жарти, читала про нього в інтернеті і розпитувала спільних знайомих. Тепер я усміхаюся: все так невимушено й легко, що, якби хтось розпорядився, аби ми три дні так розмовляли і споглядали пейзажі за вікном, я була б зовсім не проти. Ті танці були мені зовсім непотрібними, та й фізкультуру якось пережила. З часом вчишся замість дивуватися довіряти всьому, що з тобою стається. На Великдень ми часто згадуємо про Бога. Тепер я нічого б не просила для себе. Наші молитви сьогодні – про найважливіше, тому Він має їх почути.
