МОБІЛІЗОВАНІ ВЛАДОЮ СТРИБКИ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.40 € 32.19

МОБІЛІЗОВАНІ ВЛАДОЮ СТРИБКИ

Їх роль і досі мало кому відома

Їх роль і досі мало кому відома
З мешканцем села Перемиль Горохівського району Іваном Предальним зустрілися в будинку його односельчанина Ярослава Гринчука. Власне, Ярослав Васильович, колишній освітянин, а нині пенсіонер, і заінтригував мене тим, що Предальний був у стрибках, як називали в наших краях винищувальні загони НКВС—МВС, котрі в сорокових роках минулого століття вели боротьбу з «буржуазними націоналістами». Нині ж готовий про свою службу розповісти.
Предальний мав п’ятнадцять з половиною років від роду, коли його та п’ятьох перемильців старшого віку відправили в жовтні 1944-го на роботи у зруйнований війною Київ. Відбудовували цегельний завод. Працювали разом із німецькими військовополоненими і відрізнялися від них лише тим, що не були під вартою. Через погане харчування невдовзі вже ледве ходив. І коли перегодом молодшого віку робітників почали звідси брати на фронт, вирішив, аби не вмерти з голоду, стати «добровольцем». Та на призовній комісії в Дарниці почув: «Рано ще тобі, пацан, воювати».
Отримавши довідку про звільнення від призову за віком, взявся добиратися додому. Але в Бердичеві під час перевірки документів довідку забрали, а самому наказали вранці прийти у відділ міліції. Хтось порадив, аби не здумав того зробити, бо додому вже точно не втрапить. У подальші мандри кинувся без жодних документів. Товарняком доїхав до станції Кривин, а звідси, рятуючись від міліцейської облави, пішов пішки. Так заблукав незнайомими дорогами в Тернопільську область. Біля якогось села почув наказово-владне «Стій!». Потім: «Ти хто, совєтський вивідувач?».
Зав’язавши хлопцеві очі, чоловік привів його у повстанську криївку. Там довго розпитували — насамперед про місця, звідки родом. Недовіра скресла, коли, оповівши все, що знав, розказав і про «Козацькі могили» під Берестечком. Із зав’язаними очима знову вивели на дорогу і відпустили.
А наступного дня схопили вже інші, запідозривши в тім, що «бандьора». Опинився в льохах НКВС в Шумському.
— Там тих хлопців, — розказував, — повно було. Нар нема, але й на голому цементі не лягти — так тісно. Їсти не дають. Хлопцям передачі носили і вони ділилися. Ночами їх один по одному викликали на допити. Хто вертався, страшно глянути — такий побитий! Два тижні минуло — і мене на допит. Не били, бо там і бити не було що. Один слідчий допитував, через кілька днів другий. Потім випустили.
Нарешті добрався до Перемиля. Але не встиг дома вбутись, як приїхали з Берестечка і змобілізували в стрибки. Після недовгої підготовки групу почали водити по селах «на облави», на «боротьбу з бандитами».
— Два лейтенанти з нами, — розповідав Предальний Іван Леонтійович, — часом три. У яке село прийдем, вже й ведуть до багатшої хати. Наказ: «Оцепіть!». Ми хату оточимо, а вони там хазяйнують. Що роблять, ми не бачимо. Якийсь час нами старший лейтенант Павлов командував, але його бандерівці в Антонівці забили. Як теє трапилося, не знаю, бо Павлов не тільки з нами ходив.
— Я сам родом з Диковин, — втрутився у розмову Ярослав Гринчук.— Жили під лісом, то до нас які хоч приходили. Сестра вчилась у Берестечку. Батько викопав зі сховку одяг, який мав їй відвезти, закололи кабанчика, то наготував для неї і свіжини. Та вночі прийшли якісь у цивільному. Ніби бандерівці. Забрали і одяг той, і сало з м’ясом. Мати, коли забирали, кусок сала вихопила й кинула під ліжко. Один з прийшлих помітив і засміявся, блиснув у півсутінках вставним зубом. Мати його упізнала, бо незадовго перед тим бачила з облавою на бандерівців. Сказала батькові, що був то, здається, Павлов.
Вимога ж така: як хто за чим з лісу приходить, господар повинен доповісти владі. Як приходили замасковані під бандерівців енкаведисти і не доповів, думаючи, що то справді повстанці, то вже й вивозять, бо «содействуєш бандітам». Батько вранці пішов у сільську раду і доповів. А що ніхто не зачепив після того, то зрозуміли, які то «бандіти» були насправді.
— На нас,— продовжив Іван Предальний,— доки я тих шість місяців у стрибках був, бандерівці не нападали. Знали, що то за військо. Інша група в Берестечку була, з військових, по боротьбі з бандитизмом, здається, звалась, то тих часто обстрілювали. Ми ж по селах ходили — одне на умі: аби десь наїстись, бо столували тільки у Берестечку, а з собою, як на кілька днів ідемо, не наберешся. Ходили в цивільному. Бувало, зайдеш до якої хати і найперше питаєш, чи є в селі совєти. Вже потім — за їжу. Так, наче би сам з лісу, бо стрибкові можуть не дати. Але боронь Боже сказати було лейтенантові, за кого, пригощаючи, тебе господарі прийняли, то враз їх вивезуть. Ну, а лейтенанти своє діло знали. У Скриголовому придивився один до хліва, здогадався, що подвійна стіна, наказав розвалити. Витягли скриню. Рядна у ній, ліжники, сувої полотна, одяг. Весь той скарб лейтенанти й забрали. Звинуватили господаря, що “для бандітов сохранял”...
— Говорили у нас,— додав Ярослав Гринчук,— що ті лейтенанти щотижня посилки з таким от добром відправляли туди, хто звідки був присланий і де мали сім’ї та родини.
— В іншому селі,— розповідав Іван Предальний,— тільки приїхали — зразу ж, ніби вже знали, до дядька, який кабана заколов. Нам наказ — “Оцепіть!”, а самі сало та м’ясо повантажили. Мовляв, дядько “для бандітов свінью зарєзал”. Я до осені в тих стрибках побув, потім відпросився на тиждень додому, але не вернувся ні через тиждень, ні через два.
Оскільки у стрибки Іван Предальний не повернувся, то ще через якийсь тиждень його примусово направили у ФЗУ в Макіївку. Закінчивши навчання, працював слюсарем на коксохімічному комбінаті, звідки, рятуючись від голоду, втік. На Волинь дістався разом із прошаками, яких масово гнав у Західний регіон України той же голод. За втечу був заарештований і, позаяк усе ще — неповнолітній, засуджений до шести місяців позбавлення волі в дитячій виправно-трудовій колонії у Львові. Однак допоки туди потрапив, відсидів два місяці в луцькій тюрмі разом із дорослими.
А пізніше, за іронією долі, служив у “краснопогонниках”, тобто у військах МВС. Побував тоді і в Карелії, де “лагер на лагерові, а мертвих зеків складали у штабелі, як дрова”. Не раз, прислухаючись до розмов в’язнів, упізнавав серед них українців, а за діалектом — і волинян. Але, знаючи, чим це може обернутись, боявся до них навіть слово сказати.
Петро БОЯРЧУК.