БЛАГОСЛОВИЛА 4 ДІТЕЙ І ЧОЛОВІКА НА ВІРНУ СМЕРТЬ ЗА УКРАЇНУ

Федора Онищук (Хлуд) із села Грабове Старовижівського району (на фото) – свята жінка, яка віддала рідній землі найдорожче, що мала. Вороги знищили всю її сім’ю, але не змогли вбити любові до України...

Закінчення. Початок у «Волині-новій» за 30 квітня

Андрій БОНДАРЧУК, письменник, журналіст, народний депутат України І скликання

ОБРАЛИ СМЕРТЬ, А НЕ ГАНЬБУ ПОЛОНУ
Невідомо як, але песиголовці вислідили змучену групу повстанців, які зупинилися у гостинних селян. Старенька господиня частувала їх, мов рідних. Але крізь вікно вони побачили, що наближаються вороги. Повстанці, аби не наражати на небезпеку добрих людей, через сінешні двері вийшли на внутрішнє подвір’я і побігли до спасенного лісу.
Однак дістатися туди не вдалось. Довелось залягти, зав’язалась перестрілка. Невдалою була позиція — місце рівне, свинцеві стріли, мов бритвою, зрізували навколо зелений моріжок. Під такою смертельною зливою годі добігти чи доповзти до лісового оберегу. Треба віддати життя найдорожче… Параска вела вогонь недалеко, майже поруч… Але ось її шмайсер замовк. Тихін кинув туди миттєвий озір – голова дівчини схилилась до землі. На хвильку вмовк і його кріс. Тихін підповз до сестри, спробував повернути обважніле тіло. На її блузі розповзалась червона волога пляма, очі зустрілися з братовими. Осмислено подивилась, і за автоматною тріскотнею він не вчув, а швидше вгадав шепіт її вуст:
— Тихоне, добий…
Досвідчений вояк, провідник районного проводу ОУН знав Декалог, заповіт повстанця: «Воля або смерть!», «Краще смерть на волі, ніж життя в неволі». Знав, яким жахливим, нелюдським тортурам кати піддають полонених. Відала й Параска, як діють побратими в такій безвиході – виконують те, про що просить сестра. Але ж сестра, рідна сестра, рідна кров.
— Братику, – знов заворушились її вуста. – Стріляй…
— Сестричко…
— Стріляй…
Пізно роздумувати, бо враз і його тіло прошило блискавицею. Зрозумів – поранений. А вороги підповзають все ближче. Кінець. Та вихід є… Рукою, яка дедалі слабнула, притулив пістолет до скроні сестри, натиснув на гачок… «Простіть, мамо, прости сестро, брата–вбивцю»… Далі приставив пістолет собі до скроні. Постріл. Глухий, майже не чутний в стрекоті бою…
Вельми прискіпливий читач (є й такі!) може іронічно закинути: «Хіба автор чув оту розмову?». Звісно, ні. Однак в екстремальній ситуації хіба не міг відбутися саме такий діалог? Якщо не словесно, то подумки – напевне.
Трифон Бодюк, дослідник повстанського руху на Старовижівщині, писав, що серед п’ятьох повстанців був і «Кравченко» (Олекса Карпук) з села Ниці. Племінниця Федори Євсеївни зауважує, що у Стару Вижівку привезли лише двох – Тихона й Параску. Їхні рідні дядьки, яких викликали туди, признали лише хлопця, а обличчя дівчини було спотворене до невпізнання. Рідних і тих, хто бачив убитих, вразила справжня наруга над мертвими, які лежали оголеними.
Так, для матері немає більшого горя, аніж втратити рідну дитину. Федора Євсеївна втратила чотирьох. Павутинкою снувалась надія щодо чоловіка, та ось і вона обірвалась. З концтабору надійшло повідомлення про його смерть. На той час вона переховувалась, але її впіймали. Проте невдовзі відпустили, адже серед живих її дітей уже не було.

ДАНИНА ПОДВИЖНИЦТВУ РОДИНИ ОНИЩУКІВ
Не витримало її серце важкого тягаря. Відтоді жінка схилила голову, потупила очі, поселилась сама у маленькій хаті–мазанці своєї племінниці, зі сторонніми не розмовляла, жила з невеличкого городу. Однак горе душі не зламало, вона загартувалась, мов криця. Навіть у 60-і — на початку 70-их Федора Євсеївна вірила в Україну. Ніколи не плакала, не нарікала на долю, не картала себе, що не вберегла дітей, чоловіка. Вважала, що загинули вони за святу справу, яка ще восторжествує. Дивно це було тоді, коли щодень лунали слова гімну УРСР: «Під стягом радянським ми дужими стали // І в світ комунізму велично ідем»…
Але про неї згадали ще раз. Одної ночі у хатинку навідались люди у повстанській формі. Зав’язали очі, вивезли у якийсь ліс. Розвели велике багаття і давай випитувати. Жінка здогадалась, які це «повстанці», «друзі її чоловіка». Подумала: «Чому це вони розвели такий вогонь, коли треба маскуватись?». Нічого їм не сказала. Її нібито відпустили. Але куди йти? Вона ж не знала, де знаходиться. І от одного прорвало: «Отуди її, у вогонь!»… Усе-таки її вивезли з лісу, вона знайшла дорогу додому.
Велике чорне горе надломило її здоров’я, і вона потрапила до психіатричної лікарні. Підтримували родичі. Хоча жінка давно була пенсійного віку, влада не платила їй жодної копійки. В 1977–му її не стало. Поховали її на рідній землі, у Грабовому. За її скромною могилкою доглядає племінниця Єфросинія Мартинюк. В її оселі ми і зустрілись. Того дня до неї також завітала племінниця Ніна Байчук із Ковеля. Вона викладач промислово–економічного коледжу, відмінник освіти, вивчає історію рідного села. Господиня згадала про важкі часи і свою зустріч із Тихоном у 1943 році.
— Я зайшла до знайомої кравчині. Вона зняла мірку, аж тут входить озброєний чоловік, вітається: «Слава Україні!». Я збираюсь іти, а він: «Нікуди ти вже звідси не підеш!». Зрозуміла пізніше: він боявся, що запам’ятаю його і викажу. Невідомо, що чекало б мене. Але тут зайшов ще один повстанець. Кравчиня каже: «Ховайся!». Я не встигла. Аж бачу – це ж Тихін! Пізнав мене одразу. Вже хотіла йти, а той, невідомий, грубо наполягає: «Я її нікуди не відпущу!». Тихін же настояв на своєму. «Іди, мовляв, але ти нас не бачила». І я пішла. Згодом цього пильного «повстанця» вдома батько сповив у рядно і зв’язаного доставив у НКВС Ковеля. Через кілька років побачила його. Він ще й книжечку брехливу написав, де поливає брудом повстанців, зокрема й Тихона. Перевертень. Після війни мене ще тягали на допити, бо серед речей убитої Параски знайшли мою фотографію. Показували знімки грабівських хлопців-повстанців, щоб упізнала. Та не добились нічого, хоча «бесіду» проводили не лише словами.
Анатолій Александрук, уродженець Сереховичів, адвокат із Ковеля, дослідник історії рідного села, пригадав розповідь своєї матері. У 1945 році Тихін навідувався до неї в хату, аби повечеряти. Мати гостинно прийняла його, адже ходила з ним разом до школи.
Ніна Тихонівна Байчук гаряче відгукнулась на ідею, яку я виношую вже кілька років, відколи дізнався про долю сім’ї Онищуків: поставити пам’ятник на могилі повстанської матері, п’ятеро членів сім’ї якої віддали життя за нашу волю й незалежність. Такого родинного подвижництва, вочевидь, не було в Україні. Це водночас буде данина пам’яті усім повстанським матерям, які благословляли дітей на святу справу. Адже великий гріх — забувати тих, хто свідомо йшов на смерть заради Батьківщини.
Відкриття пам’ятника Повстанській Матері відбудеться у День Матері 10 травня о 14.30 на цвинтарі села Грабове Старовижівського району.